Я не можу звикнути до нової реальності,
Де я така, як мала би бути:
В ланцюги не закута.
За коси ніде не прив’язана.
Тобою кохана…
Ця реальність подібна на вигадку
Когось незбагненного, химерного,
Достеменно значущого і впевненого…
Що так має бути.
Але я балансую над прірвою,
А внизу – вир один і другий,
Що відчувається шкірою.
І гостре каміння, до якого півподиху.
Цей вбиваючий запах осені.
Невиліковної і невідворотної осені.
Божевільно-прекрасної
Паскудно-холодної
Непередбачуваної
Обожнюваної
Осені.
(Альона Хомко, 2018)
