За царя Панька була Параска - струнка, легка, вродлива жінка. Але селянкам не до відпочинку. Рано вранці ледь здіймється світило, учорашня праця ломить тіло. А жінці треба підійматися, за сапку братися, серпом жати, від спраги страждати. С землею одвічна злука натружує руки, борознить зморшки, горбатить трошки. Роки праці завзятої людини минають мов одна година.
Цієї зими бабця в’язала онуку капці, рушники вишивала, скриню прибирала, казки розповідала. Як зайде онуця то їй, як нікого – собі самій. Поки згадалося минуле, на дворі до тепла повернуло.
За вікном чутно гомін пташечок, знімає стара з шиї мішечок Якщо хочеш врожаю, сій на Конона без жалю. Копай землю, кидай зерна, Нехай хоч хуртовина, на селі кожна людина йде на свій город, сіє овоч й корніплод. Подекуди криги, лунки серед снігу, кладе бабця уклін, годувальниці-землі.
Бодай не покинули сили кинула у землю насіння: помідорів (від хвороб та морів), огірків ( з ними чарки легкі), моркви (щоб думи не товкли), буряка (шана йому на віка), гарбузів (щоб онук до столу сів), квасолі (на крашу долю). І трохи картопельок щоб не схуднув поперек.
Від ненажер даремних, Параска копає окремо та промовляє тихо: «Ось три лунки для лиха. Перша для мошок (літати не зможуть), друга для черв’яків (кур їм з усіх боків), третя для засухи (під дощем затухне). Зло всіляке, геть іди! Мій город народи! Допоможи, Кононе, восени погріб наповнити!». Ставить стара у клуню лопату, шкандибає до хати.
Сіють усюди, де живуть хрещені люди. Надія на кожнім подвір’ї, Віра не забута аж до Старої Гути. А чи далі там хтось проживає, ніхто того не знає.