Дерева. Усе бачать і все про всіх знають.
Стоять нерухомо і мовчки спостерігають.
Вислуховують і печалі, і злобу, і радощі.
Захищають тінню від палючого сонця.
Бережуть від холоду злих дощів і заздрощів.
Усіх. Не розділяючи.
Часом, коло них ростуть будяки...
Часом хтось безжально ламає гілки...
Часом, хтось із захватом - пилою по кроні.
Хіба ж то болить? Калатає у скронях?
Дерево просто занадто красиве і... нерухоме,
Аж очі вбирає,- то хай помирає в агонії.
Або ж стане, як всі...
Кого це чіпає у світі тріумфуючої іронії...
А тим часом дерева дарують надію на щастя.
Беззахисно обіймають.
Люблять теплий дощ.
На вітер чекають. Щоб хоч із кимось поговорити відверто,
не чекаючи від слів отрути чи смерті.
Дерева...Вони теж всихають...
Жовтіють...
Гниють...
Падолистом спиняють весну...
Подяки за тінь життєдайну вони не чекають...
А, може, й чекають і тихо страждають від невдячності грубої...
Та їх не питають...
Їх силу так мало людей помічає...
Але, хто помітить - той зірку із неба хапає.
Він дерево те доглядає.
І вірно його захищає від слабкості інших людей.
Від усього, що ранить. На себе бере і знає:
натомість багато так має, що завжди щасливим себе почуває.
Аби дерево завжди в саду розквітало...
І цвітом своїм дивувало...
Даруючи знову весну...
(Альона Хомко, 2018)