Вчора увечері, коли їхала у трамваї, побачила у вікно машину незвичайну: білий фургон з написом: ",Герої не вмирають". Не думала зовсім, чому б це такиий напис на машині - прсто розглядала зацікавлено: "Що таке може везти цей авттранспорт?" Розсіяно розглядала - вечір, спека тільки-но спадала, я була втомлена... І тут мене наче вдарили по голові! Боже! Я побачила на білому тлі ще один напис: "200"!!!
Горенько яке!!! Це ж вбитого когось на фрнті везуть! Або кількох...
Трамвай зупинився на світлофорі. Білий фургон також. Мені видно було водія фургону. Він був у скорботі. Наскільки дозволяла робота. У скорботі і при справі. Як копальщики на кладовищі. Ми - трамвай, інший транспорт недовго чекали зеленого світла і роз'їхалися у різні боки.
Я мала вже виходити з трамваю.Навіть не шукала очима того білого фургона. Що могло б змінитися, якби я його побачила? На якусь мить відчула, що найліпше б зараз було б для мене виплакатися. Я не заплакала - не встигла. Мене огорнуло місто, моє улюблене Дніпро. Огорнуло метушнею, літом, мирним вечором. Подумалось тро чиїхось матерів, яким доводиться прийняти "вантаж-200". Сили вам, жіночки!
Боже! Як би зробити, щоб не було війни? Хто знає? Щоб не було ворожнечі між Росією і Україною. Ми не уявляємо , у якій фальшивій реальності живемо. Невже "наша хата скраю"? Давайте починати кожен з себе. Хоча б контролювати, що ми говоримо і чи насправді то є дійсністю: що з другого боку бордюру бандюки, вороги. Чи є правдою, що у війні бувають переможці. Що можна ще зробити? Простити! Всііх, хто вбивав, хто посилав вбивати. І, оскільки я вже заглибилась у роздуми про війну, - неможливо не згадати політику. Так, саме у війні вона є основою подій. І не можуть бути осторонь ті, хто при владі. Давайте пробачимо цеі їм! Хоча б тому, що непрості часи випали на їхню долю. Не час рахувати медалі - колись потрібно "збирати каміння".
Зворушливо. Правдиво...Мудро!
