Пролітають за вікном дерева,
І гіллям махають: "Прощавай".
А листочки з них, мов грива лева,
Створюють вогненний водограй.
Поїзд мчиться далі. В листопаді
Тоне залізнична колія.
Люди всі в вагоні цьому раді.
Лиш один чомусь сумую я.
І думки - то в віршах, то у прозі -
Падають на клітчастий папір,
Наче листя. На моїй дорозі
Листя покриває сотні дір.
Ті дірки - то рани від ударів.
Ними понівечило життя
Мою душу. Все, чим палко марив,
В тих дірках пірнає в небуття.
Я сиджу, все втупившись в віконце.
Тихо шелестить в руках блокнот.
Тільки-но зайшло за обрій сонце -
Мій останній радісний оплот.
Сутінки накрили все навколо.
Люди всі поснули на місцях.
Я не сплю... Замкнувши денне коло,
Все одно тону в сумних думках.
Поряд раптом голос тихий чую:
"Можна, я присяду біля Вас?
Сподіваюсь, я не потурбую
Вас у цей вечірній тихий час?"
"Потурбуєш, дуже потурбуєш!", -
У протест моя пішла душа.
"Я тут сам побути хочу, чуєш?".
Щоб рішуче дати відкоша,
Рвучко відриваюсь від блокнота.
Враз сумні стрічаю оченята.
І зриває з вуст питання: "Хто ти?"
Погляд зовсім юного хлоп'яти.
В тому погляді читаю свої болі.
Він дорослий, та не по роках.
І у ньому розчинилось мимоволі
Все, що тільки-но витало у думках.
"Хто ти?" - я повторюю питання.
"Де твої батьки, мале хлоп'я?".
"Їх нема. У віці раннім-раннім
Залишився сам на світі я." -
Відповів. І хочеться ридати.
Враз збагнув: а я - невдячний син!
Є у мене вдома батько й мати,
А ось він на світі сам-один!
"Ти тут скиглиш щось про свої ями?
Та твоя дорога ще гладенька!
Яма - це коли немає мами,
І нема кому сказати: "Ненько"...
Каюсь перед Богом всередині.
Молюсь: "Ти прости за нарікання",
І кажу: "Сідай, сідай, дитино!
Ти, мабуть, не їв іще від рання?"
"Ні, я їв, у мене все в порядку.
В мене є турботлива бабуся.
Забрала мене до себе в хатку,
Як померли тато і матуся".
"Чим приглянувся тобі я, юний друже?
Чом саме до мене ти підсів?".
"Ви на мого тата схожі дуже..." -
Хлопчик мені тихо відповів.
Знову ледве стримую ридання,
Всі слова втрачають зміст в цю мить.
Лиш зроста в душі палке бажання
Добре щось дитині цій зробить.
"А коли у тебе іменини?
Що б на них отримати хотів
Ти найбільше?" Майже без запину
Каже: "Я охочий до ножів..."
"Буде тобі ніж, моє малятко!
Кращий від усіх твоїх ножів.
Жаль, що не замінить тобі татка
Ця дрібниця, як я б не хотів..."
У розмові сплила ще година.
Станція. А ось і мій перон.
"Душу ти змінив мою, хлопчино...
Зустріч ця - немов від Бога сон...
Прощавай. Свою я обіцянку
Не забуду. І на іменини
Ти чекай пакунка спозаранку.
А іще... Знай, Бог тебе не кине!
Я буду молитися за тебе,
Тому, Хто є Батьком всіх сиріт.
Вірю: приведе тебе у небо
Він до райських золотих воріт."
Поїзд швидко в темряві зникає,
На пероні я зоставсь один.
"Не один!" - враз у душі лунає.
Знаю. То промовив Божий Син.
Не один! Я, як і той хлопчина,
У Його очах - не сирота.
А улюблена і бажана дитина
Завдяки святій крові Христа.
Прийде час - і він це зрозуміє.
І прийде до Вічного Отця.
Бог любов у першу чергу сіє
У самотні стомлені серця.
Друже, якщо ти через дрібниці
Марно нарікаєш на життя,
Прошу: сфокусуй свої зіниці
На людській біді. І каяття,
Те, яке прийде тобі від Бога,
Серцем ти прийми, а не вгашай.
Й стане враз світлішою дорога,
Що веде тебе в небесний край.
отож бо, то таке, просто нікнейм, ну ге будете ж ви називати кожний інший профіль "Чорний Едуард Володимирович", система ж не пропустить, хіба вдосконалите!!
Надзвичайно зворушлива історія. Вона дає можливість зрозуміти, що ж є найціннішим і найважливішим у цьому світі.Надзвичайно сподобалося--беру собі в записник
