А що мені втрачати… Прірва серед неба…
Біжи хутчій,- не озирайся тільки!
Бо як зупинишся, відвернешся від себе-
Впадеш. Розіб’єшся. Без спогадів. Без свідків.
Життя ж не почекає. Все спритніше
Обходить дні (мої), години щосекунди.
І, наче у вигнанні (або інше)
Стає так холодно, самотньо і безлюдно.
Ти кличеш, але я не чую, милий.
Чекаю. Вже тьмяніють очі.
Безвимірно самотні й одинокі
мої й твої далекі нездійсненні ночі…
Збираю страх в ослаблені долоні.
І не триматиму його в полоні.
Хай він летить й розкаже все йому!
Бо ж він чекає вісточку мою…
А я … я теж його чекаю…
Чи ж даремно?
В Земному вимірі зустрілися б давно! Напевно…
(Альона Хомко, 2018)