Вітер, то налітає в спину скаженим орлом,
То голубом сяде на плечі покірно,
Його образ це завжди не повторний сон,
Що м'якою хвилею окутує тіло.
Йому озивається в тілі кров,
Йому уподібнюються внутрішні пориви,
І так само як він гонить покірні хмари за горизонт
Подібно так думки минають розум.
Його глибокий голос торкається серця основ
І гіпнотично забирає з собою свідомість,
Його голос це цілющий колодязь природних нот,
Хоча й, буває, звучання грізним.
Вітер зі мною куди б я не йшов
З під ніг він збиває пилюку,
Грайливо торкається дерев крон
І приносить з собою аромат польових квітів.
