Розпроставши руки, вона солодко спала. Усмішка раз-у-раз з"являлася на її лиці. Вона дивилась сон щасливого майбутнього і лице її відзеркалювало це майбутнє.
- Мамо, мамо, проснись. Ми хочемо їсти,-ці голоси линули немов аж із під землі: глухо, безбарвно. Вона відчувала дотик гарячих, маленьких пальчиків на обличчі, відчувала подих гарячого повітря прямо в очі, але проснутися не могла. Не могла та і не хотіла. Що чекає її в цьому реальному світі? Все ті ж голі стіни, які дивились на неї сірістю, Ящик замість стола, застелений газетою"Голос України". Матраси були розкидані по підлозі. Все, що можна було продати, було продано, все, що можна було купити, було куплено. І от тепер ,мабуть, і усе. І знову ця реальність навалиться всією силою на її голову. Тому і хотілось, щоб цей дивовижний сон не закінчувався.
-Мамо, мамо, проснись,мамо!
І крізь музику, яка линула десь з глибини свідомості, чувся дитячий плач.Вона інстиктивно відкрила очі. Деякий час не могла з"ясувати, де вона. Дві пари заплаканих оченят дивились на неї благально просячи їсти. Той плач пронизує наскрізь тіло, душу, свідомість. Як хотілося б закрити вуха і очі і тікати як найдальше і щоб це крик не зумів її наздогнати. Діти просять істи. що тут такого? Діти просто захотіли їсти. Бажання це реальне і повністю природне.
Але що робити, коли їжі просто немає? От немає і годі. Що робити тоді? Як жити?
- Не кричіть. Зараз щось придумаємо.
Але думки ніякі в голову не йшли. Просто придумувати уже більше не було чого. Роботи не було, та і кому вона потрібна була така робітниця- з дітьми, та й ще малими. Кому треба знати, що її діти хочуть їсти. Хіба думала вона, що не зможе прогодувати своїх дітей, коли вчилася в технікумі, хіба думала проце, коли розлучалася з п"яницею чоловіком. А що робити зараз? Як і чим накормити своїх дітей?
-Мамо, мамусенько дай щось їсти.
-Мовчіть. мовчіть, зараз щось найдемо.
Кожне слово, кожен крик краяв душу, пронизував серце. свердлив мозок. Як жити далі?
Підійшла до вікна, відкрила... Свіжий подих повітря тлумовиськом вдарив у груди, аж запаморочилась голова. Перед нею відкривались безмежні простори
цієї обмеженої країни. Було видно дахи менших будинків. Вони стояли похмуро, немов їх просторість і не турбувала.
Замріялась. А як би хотілось полетіти у цю безвість, у цю просторість. Летіти і не зупинятись. Летіти від усього цього шаленства, суєти, турбот. Летіти і не зупинятись. І вона полетіла...
ID:
786621
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 08.04.2018 19:36:01
© дата внесення змiн: 09.04.2018 10:26:25
автор: Надія Тополя
Вкажіть причину вашої скарги
|