Чуєте? Вітер стогне.
Розправте назустріч вітру свою душу.
Земля волає до нас вітрами:
- Спинись,людино, я жити хочу, та вмерти мушу.
Людино, ти так багато в мене відбираєш,
А борг же чим плануєш повертати?
Вуглекислий газ роз’їдає мене;
Пінисті води терзають зсередини каламуттю;
Тиснуть груди землі безкінечні гори брухту.
Правічний ліс перечіпає мене пнями,
Не виростуть поміж пеньків квітки.
У безголосім німім щебетанні більш не сполошаться під кроками пташки.
Під темним небом більш не вигнеться веселка,
Мертвим повітрям більш не зможеш смакувать,
З терпкого цвіту не скуштуєш меду,
Адже бджолі нема над чим літать.
Самотній синій дощ із синіх мрій і втіх.
Розкриті помисли, відкриті.
Роздерті надра землі, розтерзані й розриті,
Відкритими ротами волають:
- Людино! Зупинись!
Радіоактивні залишки залишимо на потім,
Бо розкладатись будуть ще мільйони років.
Брудні у ненаситності своїй:
Один перед одним багатші діти найубогішої нації.