Не просто так ми забираємось на стіни,
Ідуть дощі і вітер хлеще по щокам,
Приходять з часом дивні зміни,
Ти віддаєш себе розгубленим місцям.
Навколо нас гладенькі скелі,
Слизькі, як равликова шерсть,
Стікають мирно водяні кучері,
А на краєчку тамочки звисає хрест.
І все це у мені проходить,
Повітря невідомого дощу,
Камінчики у сторону заводять,
Побачила, як зв'язують гору.
Тепер інакше я дивлюсь на себе,
Я знаю всі вибоїнки і тріщинки свої,
Мені так забагато від усього треба,
Що розучилась я ходити без мети,
Цей світ не я і ще не інші люди,
Цей світ – дві лавки у глухім куту,
Ти над усім, де зависають звуки,
Де хмара переходить в пелену.
25.03.2018
Поїздка в монастир Монсерат, Барселона