Rhododendron
by Matthew Dickman
in New Yorker, Feb. 12&19, 2018
Люди моляться мстивому
богові бо вони прагнуть помсти.
Вони обирають бога який ненавидить
те саме, що й вони,
але він також створив море
і секвою.
Я проходжу зі своєю дитиною
через виставку рододендронів.
Ми мовби рухаємося
у хмарці медуз
зроблених із рожевого і бузкового паперу
пелюстки падають
на землю.
Ці медузи - весняні риби.
Дитина видає якісь звуки
наче мишеня, неголосні, але
всім тілом. Всередині,
його органи ще такі нові,
що вони одночасно
і органи і початки органів.
Коли він плаче щоби мати
його погодувала
він звучить як півник.
Він не просто
голодний
він сам голод.
Він є те
за чим він плаче. Сонце перетворює
рододендрони
в кулі рожевого світла, якби
світло було рідиною
і у щось іще,
у бризки,
ця рожевість заливає
нас цілком,
щасливих безбожників,
несвідомих створінь під яскравою рожевою
ідеєю землі.