Коли він був малим, то мріяв стати водієм трамваю – возити людей на роботу, з роботи і ще там кудись, щоб розважитися, наприклад, чи просто по справах. Йому видавалася така праця цікавою: їдеш собі містом, розглядаєшся навсібіч, бачиш магазини, скверики у різну погоду, людей – старих, молодих, тверезих й не дуже, веселих та злих, відчуваєш нутром їх настрій, читаєш в очах безтурботність чи якусь замороку і бажаєш усім доброго дня чи вечора. Ну хіба не прикольно? В кабіні тепло, натискаєш на кнопки, крутиш педалі (не дрова ж рубаєш?). Їдеш, називаєш зупинки, а поміж тим слухаєш радіо FM, часом і сам собі щось стиха мугикаєш під ніс. Бо як же без співу? Скільки він себе пам’ятає, він завжди любив пісню. Це в нього ще з дитсадка. На ранках вихователі спільно з музичним керівником завжди доручали йому виконувати сольні номери.. А потім він співав у школі – на різних конкурсах, святах, ну, там на «Першому (чи останньому) дзвонику», на концерті до Дня Матері. Коли він співав, то вчителі й матері плакали, так жалісно виводив він мотив пісні своїм тонким дитячим голоском. У старших класах голос його сів (зазнав мутації, тобто), але він продовжував співати, правда, все менше як соліст та учасник хору й все більше з однолітками, з якими створив шкільний музичний гурт. Назвали вони тоді його (гурт) «Торба». Чому так? Бо у нашого героя, якого взагалі-то звали Нестором, кличка така була в школі – Торба. Він десь так із класу сьомого ходив до школи не з портфелем, не з наплічником, а з полотняною торбою, як ото колись ходили сліпці – ті, котрі грали на бандурах чи кобзах і співали про сумне й веселе історичне минуле України. Правда, Несторова торба мала більш сучасний вигляд – на ній були зображені музиканти з групи «Океан Ельзи», яка тоді якраз набирала популярності. Носінням тієї торби (і не тільки) Нестор помітно вирізнявся з-поміж інших хоч у чомусь цікавих осіб шкільного колективу. У створеному ним гурті «Торба» хлопець був головним співаком (фронтменом по-сучасному), а заодно й гітаристом. Тато купив йому електричну гітару на чотирнадцятиріччя. Грати на ній хлопець навчися самотужки. Грав не по нотах, а на слух, який у нього був, можна сказати, ідеальним. Правда, треба сказати, що сусід Антон, що жив двома поверхами вище і був старший за Нестора на два роки, показав йому, як брати акорди і ще дещо з того, чого сам навчився, відвідуючи одну із львівських музичних шкіл. Тож тепер більшість свого вільного часу хлопець тратив на те, що приводив у рух струни власного музичного інструменту, а заодно вивчав потрохи й музичну грамоту.
Коли Нестор закінчив дев’ятий, то зрозумів, що водієм трамваю (чи тролейбусу) він не стане, бо попри всі принади цієї праці, які, правда, з кожним переходом його з попереднього у наступний клас робилися все менш і менш романтичними, у водія транспорту для загального користування надто мала зарплатня. А йому хотілося заробляти багато, так, щоб у перспективі купити авто і щоби вистачало, принаймні, попервах і як мінімум, на такі речі як розваги, модні шмотки, пиво-тютюн. Треба сказати, що Нестор почав палити у десятому. Спочатку це було зрідка, на вихідних, у компанії з хлопцями. Потім його залежність почала міцніти, потреба палити збільшуватись, як збільшуються числа в арифметичній прогресії. Де брав цигарки? Канючити в однолітків чи старших стидався. Іноді витягував (без дозволу, крав тобто) їх в тата, іноді купував за гроші, що зекономив на шкільних сніданках-обідах. Але, алкоголем не зловживав, так, іноді пиво пив по вихідних і то нечасто, й, в цілому, у своєму навчальному закладі Нестор вважався доволі пристойним учнем: вчився непогано, поведінку порушував рідко, хіба що дозволяв собі зрідка пожартувати із вчителями, але ніколи грубо не виясняв відношення ні з ними, ні з однокласниками, не махав кулаками і тим паче на матюкався. Проте це не применшувало його авторитету. В учнівських колективах солісти гуртів, музиканти завжди були в особливій пошані. Тим паче такі, як він, якому пальця в рот не клади, тільки дай слово мовити. Вмів хлопець поговорити на різні теми, слова з нього вискакували, як вискакують молоді застояні коні з конюшні, щоби дати волю ногам та попастися на зеленому розлогому лужку. Й пожартувати вмів, мав від природи веселу вдачу. Тому до нього липнули як хлопці, так і дівчата. Він зі всіма поводився коректно, але близькі дружні стосунки були в нього тільки з кількома пацанами, з тими, котрі пройшли з ним через різні життєві ситуації й при цьому не зрадили його, а він їх. До дівчат ставився лояльно, уважно їх вислуховував, міг обійняти часом котрусь, чмокнути в щічку, але на близький контакт не йшов із жодною, вважав, що у його віці – це зайві проблеми, а, може, просто не зустрілася йому така, котра б зачепила тонкі струни його молодої душі. Вдень хлопець вчився, співав, бренькав на гітарі (вони – торбівці, грали попсу й легкий рок, експериментували, шукали себе), інколи мив посуд після вечері чи прибирався у своїй кімнаті (коли мама наказувала), а перед сном читав. Ця звичка до нього перейшла від бабусі – вчительки молодших класів. Коли він був малим, вона іноді забирала його з дитсадка, вела до себе додому, там годувала сирниками чи вівсянкою, а тоді читала йому різні книжки або, коли мала якусь пильну роботу, розсипала перед ним купу кольорових олівців, щоби він ними малював книжкових героїв. Хлопець любив бувати в бабусі Ірини. Він і зараз провідує її по вихідних, хоча часу у нього на це залишається все менше і менше. Тоді, в дитинстві, бабуся читала Несторові різні дитячі казки, вірші про рідний край і силу добра. Зараз він вибирає тематику і жанри сам, полюбляє брати книжки на історичну тему, а ще детективи, інколи читає вірші крутих сучасних поетів. До школи ходить завжди в чистому, акуратно випрасуваному одязі, носить довге русяве волосся (від дев’ятого класу), яке збирає ззаду в хвіст, а ще усмішку на обличчі, якою обеззброює найлютіших ворогів, які стрічаються йому на життєвому шляху.
Навчання у школі Нестора не обтяжує, дні минають йому швидко. Може, тому, що пестити нудьгу в нього не виходить, бо ж як уже згадувалося, хлопець чесно студіює науки, відточує свої вміння учасника та керівника гурту «Торба», читає (хай тепер і не щодня), а ще час від часу подорожує в різні цікаві місця – в гори, на річку, до лісу, з друзями чи з батьками. Все це заповнює його час по саму зав’язку.
Закінчуючи школу, Нестор все частіше задумується над тим (зрештою, це робить кожен випускник, котрий здатний думати), куди йому поступати, яку професію здобути, щоб і не марудна була, і зелень можна було косити косою. Сергій, з яким він дружить ще із садочка, для себе давно вже все вирішив – він хоче стати фізиком-атомником (мабуть, щоби махнути потім за кордон), Петро, з котрим просидів кілька років з однією партою, – програмістом, його колега по гурті, барабанщик Льоха, думає стати художником.-малярем. Що ж йому вибрати? Що?! Мама хоче, щоби він став медиком, як вона, продовжив сімейну справу. Тато волів би його бачити інженером. «Це серйозна професія, синку, - не раз наголошував він, - для справжніх чоловіків!» І хоч батько років десять як перекваліфікувався з інженера на водія таксі (за Союзу працював на автобусному заводі, який після здобуття Україною незалежності розвалився, як валилося все у ті складні буремні часи), та повагу до своєї професії зберіг. Нестор думає. Він знає, що якщо стане лікарем-хірургом, як мама, то зароблятиме багато. Та тільки ж скільки то треба вчитися! А йому лінь так багато часу свого життя витратити на науку. Інженером він також не буде. Ну, бо кому ті інженери тепер потрібні в Україні, коли більшість гігантів-заводів, побудованих ще за влади рад, розкрадено, розбито і розпродано? Його цікавить музика і слово. Це вічні речі, фундаментальні. Це речі, які дають натхнення жити, які мають силу нести людину в космос, провадити її його таємними лабіринтами без горілки та драпу. Початкової музичної освіти Нестор, на жаль, не здобув. Тому в музичну академію, та й навіть в музичне училище йому дорога закрита. Вивчати філологію? Але школа – теж не для нього. Тратити життя на те, щоби возитися з дітьми, які самі не знають, чого вони хочуть, а часто нічого й не хочуть, тільки попоїсти і дочекатися кінця уроків, він не збирається. Залишається журналістика. З нею він би, здається, хотів пов’язати своє життя. Напевно, таки журналістика – це його. Він пригадує статті, які написав і помістив до шкільної стінгазети за дорученням свого класного керівника Віри Василівни (вірила в нього!), однокласники й вчителі були вельми задоволені його писанням. Нестор йде до батьків, ділиться з ними своїми думками. Ті не в захваті від вибору сина. «Журналістика – це таке непевне. Кинуть тебе в якусь занюхану районну газету або погоду прогнозуватимеш на місцевому ТБ. І це ще в кращому разі», - каже мама. «Бувають, звісно, журналісти високого класу, - додає тато, - їздять в різні точки земної кулі, шукають сенсації, викривають тайни, злочини людства, вирушають навіть у ті місця, де неспокійно, де відбуваються збройні сутички чи йдуть довготривалі бойові дії. І їх там, синку, навіть іноді вбивають». «Я хочу бути журналістом високого класу. Вибачте, мамо, тату, думаю останнє слово має бути за мною. Я роблю свій вибір на користь журналістики. Думаю, що я маю на це право, як мали право вибору колись ви!» Батьки переглядаються, але розуміють, що їх син не відступиться, тож більше не перечать йому. Мама знизує плечима, мовляв, роби, як знаєш. А татові що? Як мама не проти, то й він так. Тож Нестор, отримавши атестата на руки, подає документи до вузу, складає успішно екзамени і його зараховують на перший курс журфаку Львівського національного університету імені Івана Франка .
П’ять студентських років пролетіли, як вітер полем. Хлопець серйозно відносився до навчання, крім підручників, читав додаткову літературу, що стосувалася його майбутньої професії. Не був відмінником на курсі, та на стипендію тягнув. А ще батьки допомагали коштами. Так що Нестор вів доволі безбідне життя. Грошей йому вистачало і на розваги, й на пиво, і навіть на цигарки, хоч палив він порівняно з іншими хлопцями-курцями не так уже й багато. На третьому курсі прийшло до хлопця перше справжнє кохання. Познайомився він на студентській вечірці, де грав зі своєю групою (вони, учасники «Торби» не розлетілись, збиралися, як і раніше на репетиції) з киянкою Олею (її тітка працювала викладачем історії в університеті, це вона заманила її до Львова). По взаємному бажанню стали зустрічатися. Майже щодня вдвох прогулювалися вечірнім Львовом, іноді ходили разом в кіно, на концерт чи в кафе на морозиво. На вихідних вибиралися на природу за місто, це було, як правило, після здачі сесії, коли відчувалася гостра потреба у відновленні сил. Під час однієї із таких подорожей (к Карпати, в червні) у них стався перший близький контакт – в наметі. Це було так романтично! Перед цим вони довго гуляли, взявшись за руки, горами. З висот їм підморгували сосни, ялини, під ноги, мов вірні пси, лягали пишні оксамитові трави, із яких витягували свої чудо-голівки лугові квіти – ромашки, дзвоники, фіалки, що милували своїм кольором та формами зір. Йшли, знаходили на схилах першо-дозрілі чорниці, смакували свіжими ягодами. Коли Нестор назбирував їх повний кулак, то висипав їх в Олин рот. Та за це нагороджувала хлопця поцілунком у щічку. Повітря було криштально-чисте, воно роздирало своєю гострою свіжістю легені. Гори заворожували, наповнювали нутрощі подорожуючих якоюсь магією. Нестор та Оля ні разу не пошкодували, що саме тут, в горах у них все сталося вперше. Обоє були такі щасливі! «Тепер його Інь та її Янь, що склалися, мов два пазли в один малюнок, зв’язані на все життя», - думав Нестор. - Зв’язані якоюсь невидимою ниткою, що завжди триматиме їх, навіть якщо вони будуть далеко одне від одного». Звідтоді хлопець та дівчина близились душами й тілами, як тільки з’являлась у них можливість побути десь вдвох без чужих очей – в гуртожитку, де жила Оля, у Нестора вдома чи десь далеко від міста на природі. На п’ятому курсі (це було навесні) молодята побралися., бо Оля завагітніла. Взагалі-то вони планували побратися після закінчення вузу, просто вагітність прискорила цей процес. Здавала випускні екзамени Оля уже як заміжня жінка, то ж не стидалася того, а навіть пишалася, що ходила між викладачів та однокурсників із заокругленим животиком. Нестор і радів, і тривожився з приводу вагітності дружини. Йому імпонувала нова роль – роль батька. «Це доволі серйозна штука, - думав він, – для суспільства, для свого роду давати потомство». Але хлопець розумів також і те, що це ще й велика відповідальність й обмеження, в певній мірі, власної свободи, а йому так ще хотілося волі, часу для пізнання світу і самого себе. Та є, що є. І значить так має бути. Після закінчення вузу жити вирішили в Києві (там була більша квартира і більші можливості для самореалізації молодих), в Олиних батьків. Оля пішла працювати в школу вчителем історії (куди ж іще з животиком пробитись?), Нестор – редактором в інтернет-газету. Навчала учнів історії жінка недовго. В кінці жовтня оформила декретну відпустку, а ще через два місяці народила чудову світловолосу із синіми, мов квітучий льон, очима дівчинку (схожу на Нестора), яку вони назвали Діаною. Бавила малу вся люба родина, хто коли міг – мама (найбільше), тато (вечорами), бабуся Надя (через день), дід Михайло (по вихідних). Нестор працював – багато і успішно, тож став поволі просуватися по журналістській лінії. Коли Діанці виповнилось три, він став головним редактором газети, у якій працював, а коли мала пішла до школи, заснував своє інтернет-видання (талант плюс допомога Олиного батька, який знався з деякими потрібними людьми із Мас-медіа). Все у сім’ї Нестора йшло більш-менш добре. Оля вернулася на роботу, коли малій сповнилося шість, швидше не могла, бо Діанка часто хворіла респіраторними та вірусними захворюваннями, які з дитсадка приносила. Пішла у ту ж школу, де працювала до декрету – недалеко від дому та й за малою могла приглядіти, вона теж туди пішла вчитися. Нестор пильнував свою газету, також співпрацював як кореспондент і з низкою інших видань, крутився, як міг. Не був відомим широкому загалу, але у журналістському колі його знали.
Та ось десь так з року 2012 почалися напади на пресу, журналістів стали більше контролювати, обмежувати в правах, і державним, і приватним ЗМІ стали видаватися темники, як це було колись, ще за сталінських часів. Несторові це дуже не подобалося. Він публікував правдиву інформацію, зачіпав гострі політичні теми, але йому після таких публікацій не двозначно натякали на те, що якщо буде діяти так і надалі, то його видання позбавлять акредитації, тобто закриють. І тоді він затихав на якийсь час, волів не писати нічого з того, що дратувало владу, ніж писати брехню. Та настала така пора, коли треба було робити вибір – говорити чи мовчати.
Це був 2013 рік. Осінь. В Україні температура народного гніву наближувалася до верхньої межі. Ось-ось закипить і розіллється громом. Беззаконня, що їх творили ставленики президента Януковича, досягли свого найвищого апогею. В різних куточках країни (не тільки у східній і південній частині) у підприємців відбирали малий і середній бізнес, обдирався простий люд і відшаровувався від політичного життя, пригнічувалася та зводилася нанівець ідея української нації, української держави. Влада працювала (хоч і не явно) на Москву та під її егідою. Перед нею, врешті, гостро постала дилема, який вектор руху для України зробити пріоритетним – східний чи західний, на входження до Європейського союзу чи до Митного. Президент Янукович разом зі своєю командою вирішив діяти в користь інтересів Кремля (та він і не міг інакше вчинити, бо був на їх гачку від початку своєї діяльності) і саме це сколихнуло всю Україну. Студентів, котрі вийшли на мирний протест проти рішення влади, зухвало й жорстоко було побито й розігнано. Українці не проковтнули таке новітнє варварство, вийшли на Майдан. Почалися протистояння між владою і народом. Нестора звісно, не могли такі епохальні події не хвилювати. Він підтримав рух спротиву від самого початку. Часто приходив ввечері на головну площу Києва, сидів, спостерігав, спілкувався з учасниками боротьби. Дізнався, що серед тих, хто захищав своє право голосу, гідність громадянина незалежної держави, були люди з різних регіонів, але найбільше з Галичини, тобто його земляків. Нестор і 20 лютого був на Майдані, коли розстрілювали беззбройних людей. Він зробив тоді кілька фотографій, які так і не були видрукувані через те, що його камеру розтрощили беркутівці. Йому самому тоді теж добряче дісталося, спецназівці лупасили його дубинками по голові, по хребту та руках. Добре, що нічого не переламали, що все обійшлося лише синяками та гулями. Але не всім так «повезло». Він бачив кров на Інститутській – поранених і вбитих. Відтоді закипіла в ньому лють до старої системи та всіх, хто їй прислуговував. Нестор збирав матеріали, писав статті, які викладав на сторінках своєї газети.
Журналіст почав усвідомлювати те, що змінити цю країну зможуть тільки прості люди – ті, що, не боячись, кидають виклик ладові, державі, світові та власній долі й що пора українцям відходити від ідей утопічного соціалізму (які їм колись були нав’язані більшовицькою владою), пора переставати жити в якомусь інфузорному світі й думати, що за них все має зробити хтось, той, що стоїть вище. Досить мовчки терпіти, бути байдужими, треба брати ініціативу у свої руки й виводити Україну на новий рівень політичного та економічного життя.
Коли Росія забрала Крим і почалися бойові дії на сході країни, Нестор хотів йти добровольцем на фронт. Але в хаті починався щоранку, коли він виходив з дому, такий плач (ще й мама по телефону до цієї акції підключалася), що він відступився від свого наміру. Все ж займатися хатоскрайством не збирався. Купив старого УАЗ-ика, який друзі допомогли йому відремонтувати, і вирішив, що буде раз чи двічі на місяць відвідувати наших воїнів у зоні бойових дій – збиратиме матеріали про їх життя, привозитиме їм дарунки. Так і робив. Їздив у військові і добровольчі частини, в шпиталі як кореспондент газети, розмовляв із захисниками, фотографував їх та місця, де дислокувалися ті, хто приймав участь у боях, і навіть давав бійцям невеличкі концерти. Захисники завжди радо його стрічали. Повітрям летіло тоді, передавалося ланцюгом: - «Журналіст» приїхав! «Журналіст»! Збирайтеся на концерт. Це псевдо - "Журналіст", дали Несторові друзі одного з добровольчих полків. Любили хлопці слухати пісні, які він для них співав під бренькання старої (тієї, що тато подарував) гітари. А ще Нестор розказував бійцям різні жарти, бо це також умів робити. Цим він майстерно піднімав бойовий дух у тих, хто міг воювати і в поранених. Нестор навіть сам написав три пісні про борців. Хоч тексти інколи були недосконалими, але щирість, теплота, з якими він їх писав, відчувалася і передавалася тим, хто слухав.
Бійці підхоплювали рядки його пісні, які легко запам’ятовувалися:
Легкі, меткі, ми, наче леопарди.
Мов леви, сильні, бистрі, мов гепарди.
Хай «гради» луплять, дух наш не убити.
Здобудем перемогу, будем жити.
З дружинами ми будем обійматись.
Сади садити, з друзями стрічатись.
Хай дим гарматний горло обпікає,
Ніколи кривда правду не здолає.
Скрізь, куди б не приїздив Нестор, його виступи сприймалися на ура. Він бачив віддачу в очах бійців і тому не припиняв свої поїздки на схід.
Звісно, дружина хвилювалася, коли він їхав, просила чоловіка залишити цю небезпечну волонтерську роботу, займатися журналістикою в Києві.
- Ти вже й так багато зробив, - казала вона. – Усі б так. Пошкодуй мене, батьків, дитину. Її ще рости й рости. Ну хіба тобі найбільше треба?
- Я всіх вас дуже люблю, Діаночку найбільше. Але зрозумій, Олюню, я вже не можу туди не їздити, - відповідав їй чоловік. – Ця війна (не АТО!)… Вона не може бути проблемою тільки тих, хто там стоїть – добровільно чи з обов’язку. Ця війна – наша спільна і моя особиста. Хіба ж я не син Матері-України?
І вона не знаходила більше аргументів, щоб відговорити чоловіка, тільки просила, щоби беріг себе, не ліз туди, де близько ворог, де дихає вогнем загроза. Нестор продовжував їздити – возив продукти, одяг, який збирали в Києві його знайомі, друзі, виступав перед воїнами і все частіше під час своїх невеликих виступів кликав до честі владу і керівництво армією, бо чув і бачив усю її неспроможність (чи небажання) змінити ситуацію на краще. Він врешті чітко усвідомив, що нова верхівка, яка прийшла на зміну старій – це не зовсім те, на що сподівався народ, виходячи на Майдан. Нестор продовжував збирати матеріали про війну, спілкувався з простими бійцями та їх командирами (багато з них були чудовими людьми). Деякі прості вояки боялися називати свої справжні прізвища, коли розповідали жахливі історії, які траплялися з ними чи їх побратимами, і він не вимагав цього від них. Останній раз, виступаючи перед добровільним батальйоном і загоном Нацгвардії у клубі одного із містечок на Луганщині, він гостро пройшовся не тільки по сепарах та Путіну, а й по військовому (і не тільки!) керівництву Країни Синьо-Жовтого прапора, згадав в той день Зеленопілля й Іловайськ, а ще Дебальцеве. Деякі вої, слухали його й плакали. А він, бачачи це, сказав: «Не плакати, любі мої, треба, а щось змінювати. Мусимо втримати Україну і на кордоні, і всередині! І не тільки втримати, а й змінити, оновити»
Після зустрічі повечеряв з бійцями Нацгвардії у їх їдальні, зателефонував дружині, сказав їй, щоби не хвилювалася, що повертається додому. Попрощався з бійцями й поїхав. Чомусь пригадалася йому дорогою його дитяча мрія стати водієм трамваю. І він подумав, що колись таки поведе його, навчиться і поведе рідним Львовом, дивитиметься з віконця на перехожих, бажатиме їм доброго життя і співатиме, обов’язково співатиме – радісних пісень. Це буде після війни, після визволення Донбасу й повернення Криму. А зараз у нього інша місія. І він радий, що її виконує. Хоча, звісно, шкода Олюню та Діанку. Їм тепер менше має змоги приділити уваги, додає клопоту й батькам (добре, що бабуся вже цим не переймається, представилася Богові три роки тому), а він же у них один-одненький. Треба буде на вихідних махнути з Олею й малою в гори на день-два-три і до батьків навідатись принагідно. Заскучав за ними, ой, заскучав! Зустріч, спільний відпочинок з близькими людьми додасть усім снаги. Але свою волонтерську роботу він не покине, нізащо, бо уже не зможе забути обличчя тих, хто боронить кордон на сході, хто відійшов у інший світ, «Гепарда», наприклад, - того хлопця, з яким якось довелось йому спілкуватись у бліндажі, з яким він пив чай з абрикосовим варенням, на грудях якого був наколений герб України. Його захопили в полон і вбили російські найманці, вирізавши спершу той герб разом зі шкірою Тут думки Нестора почали розпливатися. Він раптом відчув, що і руки його слабнуть, що на нього навалюється сон. Втома, ця вічна втома… Нестор з останніх сил старається вдержати кермо, але його якось різко вирубує і тільки тупий стук від удару чола об щось тверде будить «Журналіста», але тільки на мить. Потім чоловік знову відключається, провалюється в якусь чорну трубу, по якій летить, як космонавт. Але там, вдалині він бачить світло – якесь дивне, неземне світло. Він помер?!
На місце аварії (Нестор з’їхав в кювет і врізався в придорожній електричний стовп) прибули експерти. Висновок, який зробили патологоанатоми, дослідивши тіло, – банальний: помер природною смертю, заснув за кермом. Жінка не могла повірити в те, що Господь забрав її чоловіка, її янгола. Друзі-воїни, друзі-журналісти теж були в розпачі. За Нестором плакали всі, хто його знав. На похорони рідні, друзі і знайомі принесли живі квіти, багато квітів. Його поховали з почестями і навіть посмертно нагородили орденом за відвагу. Але він пішов і вже ніколи не поведе вулицями Львова трамваю, не побачить, як його донечка закінчить школу, як вступить до вузу і вийде заміж. Він ніколи вже не зможе поїхати в гори, де вперше кохався зі своєю Олюнею. Він не обійме своїх батьків, яким плакати до кінця віку свого. Всього цього Нестор уже ніколи не побачить. Але він виконав свою місію – бути небайдужим сином Неньки-України. Через три місяці після поховання покійний приснився дружині. Він просив її дізнатися правду. Вона розповіла про свій сон друзям чоловіка – фронтовим друзям. Ті вирішили, що, можливо, висновок про причину смерті «Журналіста» був неправдивим. З дозволу дружини вони витягли із землі гріб, найняли таємно патологоанатома, який зробив повторну ексгумацію тіла. У крові покійного той виявив залишки сильнодійного снодійного засобу.
Хто і для чого підсипав Несторові-Торбі-Журналісту снодійне в той останній день його життя?
21.06.16 р.
ID:
781368
Рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата надходження: 10.03.2018 14:16:52
© дата внесення змiн: 10.03.2018 23:00:46
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую, п. Галино. Та я це написала за два дні два роки тому. Значить, нарис або оповідка. Я маю повість (чи роман) на майже 400 сторінок. Але теж не хочу його перечитувати. Варто б трохи вкоротити. Може, влітку посиджу над ним. Не люблю вертатися до вже написаного. Але треба. Ще раз дякую. Дай Бог вам здоров'я!
