Вже відспівали солов’ї,
А серце жде і тихо плаче.
Стою одна… Роса в траві…
А ноги, кам’яні неначе…
Дивився місяць із-за хмар,
Зі мною теж чекав весь вечір,
Цей нерозгаданий ліхтар –
Дружок закоханих, до речі.
Та на побачення прийти
Так і не зміг ти у леваду,
Давно вітрець уже притих.
Що ж тобі стало на заваді?
Тоді любов подарував,
Тепер – тяжке розчарування.
Здалось, заплакала трава,
Адже тремтить-вмира кохання.
Хай не голосять солов’ї,
Зозуля на вербі не плаче.
Прозріння, те що в голові,
Хотілось серцю би призначить.
Ганна Верес (Демиденко).
В продовження ваших слів: Невже над нами доля насміялась?
Любов хто нашу розтоптать посмів?
Не відповість ніхто на ці питання,
Та ще живе в душі моїй кохання! Дякую, що читаєте.