Ріже, мов лезом, оте безголосе мовчання,
Ніч тавром закарбовує миті у пам'ять мою,
Свічка згасне і віск опада сподівання -
Марно краплинами сліз шепотів: я люблю!
Хочу більше не знати тебе і не чути...
Щезни навіки! Забудь мій затертий поріг,
Кожен цілунок давав гіркий присмак отрути,
Нищив ніжно й, здається, що він переміг!
День утече - чорна ніч б'є на сполох ...
Заколишу невгамовну безодню журби:
Серце не слухай, благаю, що люди говорять -
Варто казати про щем від падіння юрбі?
Вислизне біль, побіжить щоб послухати кроки,
Ти забери разом з щастям своїм і його...
Де ж ти, нарешті, жаданний, омріяний спокій,
Що заспокоїть багаття кохання мого?