Заплющу очі та в дитинство порину,
Де босоніж іду доріжкою,
Повз алею каштанів неспішно пройду,
Під дубом присяду із книжкою.
Усю велич відчую, кремезність його,
Торкнуся могутнього красеня.
Ще із давна лишили його одного,
Він за діда кленам і ясенам.
Ще й до нині стоїть маєток старий,
Садиба Віктора Закревського,
Там не раз гостював Кобзар молодий,
Взірець народу українського.
Поруч пишався й квітнув сад вишневий,
Той, що хрущі над вишнями гудуть.
І саме день отой, ясний травневий,
Проклав Тарасові в натхнення путь.
Лемешівко моя! Моє рідне село!
Стрічаєш церковними дзвонами.
За роки, що мене з тобою не було,
Ввесь ставок поріс верболозами.