Я би хотіла почутою бути кимось,
І щоб слова ті до серця торкнулись живого…
Я би хотіла тобі усміхнутись,
Але вуста затерпли від холоду крижаного.
Я би хотіла, щоб щось лишилось між нами
Добре і світле, як марево мрії…
Я би хотіла, щоб щирим і добрим
Ти залишився в своїй безнадії.
Хто ж може знати про день свій останній…
Прикро, як не сказати простого.
Я би хотіла по собі лишити прохання:
Жити й любити Сонечко моє.
Прикрість життя у його фіналі.
Все що зроблено – не оминути.
Як би хотілось, щоб дні ті розтанули.
Але все так. І це не можна забути…
Хвилі гойдають самотню русалку,
Що покохала навіки.
Що ж, на прощання - все як годиться:
Їй поцілують повіки.
Хвилі гуркочуть, і плаче вітер.
Плаче і Він безутішно…
Як би хотів Він усе повернути!
Та в рай не пускають грішних…
Сонце назавтра встане, як завжди,
Квітів торкнеться в світанні…
Прикро прощатися. Але маю…
Залиш мене в серці, Коханий...
(Альона Хомко)