Ти так і не подарував мені квітів,
хоч вже минуло двадцять восьме,
двадцять дев'яте і навіть, встигло
перевалити за осінь.
Не знаю наскільки це для мене
принципово важливо,
але принципово,
але важливо.
Ти кажеш: годі скиглити, у інших
немає й десятої долі твоїх чеснот,
твоїх талантів,
залиш квіти для них, вони
ображені долею.
Не знаю наскільки тобі вдасться
мене зрозуміти,
але постарайся,
але зрозуміти.
Я в жодному разі не нию, нениття -
це ж саме одна із тих моїх рис,
за які ти перед сном дякуєш Богу,
ні не підслухову, просто не
потрібно робити це надто голосно,
думаю у Нього все гаразд із слухом.
Мені хочеться, щоб все було як завжди,
щоб ми зберігали тільки нам
відомі традиції.
Хоч не знаю наскільки вони ще не
втратили свою актуальність,
але не втратили,
але актуальність.
Ось тут, ти вперше ризикуєш зі мною
посперечатися -
я обведу цей день червоним у календарі
і щось за рік тобі подарую -
ми давно виросли за межі
шоколадно-квіткового періоду
і ти заслуговуєш більшого.
Хоч не впевнений чи ти згідна зі мною,
але згідна,
але - і це найголовніше - зі мною.
