Зупинімось. Хай буде як є.
Не коханням буду – прокляттям,
Тягарем. Ні! Не хочу! Твоє
Заблукало просто десь щастя.
Та воно тебе знайде – повір.
Будеш казкою ти для мене,
Королем із країв моїх мрій,
Що свою шукав королеву.
Що там далі було б – не взнаю.
Так буває – почне казати
Мама: „Був собі...” – засинає
І не чує казку малятко.
І не взнаємо ми ніколи,
Смак який мали б наші ночі...
На прощання, якщо дозволиш,
До волосся торкнутись хочу.
З сивиною дочасною чубчик...
Шрам (від чого?!) на правій скроні...
Пташеня моє, хлопчик-горобчик,
Відпускаю тебе на волю!
Вибач: щось я занадто ніжно
І пестливо звернулась надто.
Чоловік кожен (й наймужніший!)
Трохи хлопчик. Хоч сам вже – тато.
Миле сонечко, іншій світи!
Знов не так? Хай вона зве „мачо”,
Варить юшку, полтавські борщі.
Борщ – стабільність – багато значить!
Щось з очима...От незадача!
Як осіннє плаксиве небо!
Годі! Йду! Вже не плачу – бачиш?
Проведеш? Я сама. Не треба!