Не знаю,як вже ви,а я люблю тумани.
Цю млистість серед буднів всякої брехні,
Зволожений туманом ранок
і тепло просінь на гілках висить.
Така краса,все збите в шумовиння
тихопіни,таке легке і водночас в"язке.
За пеленою повна невідомість,
Хоч чітко знаєш,там просвіт!
Вухами виринаються дерева,
та поміж тим,як ватра у печі
зійшло й веслує у тумані
промінням сонечко з гори.
Віконце в поперек дороги,як
свічка пропалила млявість полотна.
Вигулькують кущі скелети
І гілка, як руказ каштаном,
тримає своїх близнюків.
Ще трішки обважніє , вітром скине
ядро,що так тримається за рід,
впаде,розкриє карі очі і буде
зріти у незвідану блакить.
Такий чарівний щем,миттєвостей
туману й живильна просінь
згорнута в реальності сувій.
Ти розумієш все,здається
до мікрона,що ти людина і
безсильна поміж тим.
Будинки сірниками у квадраті
в туманну сірість видають себе,
зв"язком антенів -тарілками,як
щось подібне галактичне
повязане із точністю небес.
Ступаю в ліс,туман пливе за мною.
Бач,як полюбив мене,собою
огортає,як у ковдру,на дотик
не відчутний ,кричу у вухо,він німий!
І гулькнула пташина з гілки,
прямісінько у мливо пильне.
Тепер шукай у вітру порятунку,
щоб розігнав його свободу руху,що
збився у невдалії вершки.
Таке собі змутніння атмосфери
з парного молока зробив і плагіат собі,
а мені що, від того не любить не стану.
він вжився поміж небувалість,а ви собі
міркуйте хто зна що!