"А море все-таки є мокре!" -
Сказав старий облізлий кіт,
Струсивши воду мабуть вкотре
Із кривуватих лапо-ніг.
Присів на лавку біля моря
І задивився в далечінь,
Бо він не кіт, а вже примара,
А поряд з ним сивіє тінь.
Та він ту тінь не відчуває,
А вона поряд з ним сидить,
Його в обійми затискає,
По голові дурман кадить.
Та тільки він не розуміє,
Що закінчилося життя,
Що дух, як попіл, ледь жевріє,
Й назад немає вороття.
Сидить на лавці, гріє спину
І зирить вовком з-під брови,
Душі нема й давно не видно,
Вона пропита назавжди.
