Серед безлюдної пустелі голих стін
Луна низький, тягучий, глухий звук -
Немовби вий — то вий моїх колін,
Які гризуть моїх провин ланцюг
Моїх табу і правил мертву клітку,
Що не дає піднятись і злетіть
І кутаються, мерзнучи, у сітку,
Як цуценята — можуть тільки вить
Одне до одного на цегляній підлозі
У плямі світла крізь сталеві грати
Кайдани розірвать не в змозі
Залишилось єдине — завивати
Пуста тарілка, вбитий в стіну крюк,
Порожній простір, як завмерла стрілка
І їхній вий — зовсім навіть не звук,
Підтягує зап'ясток і гомілка…
Горіла свічка, день що талий віск
Минає як брудна і сіра пляма -
Уже не вий, а тільки слабкий писк
Не тягне і третини нот із гами
Вони раніше вити так не вміли,
Слів не писав замріяний поет -
Навіщо їх співати вчила,
Куди подіти цих колін дует?