Холодний дощ віщує нам довгу осінню агонію,
А після – тривалий зимовий спочинок в нещадних вітрах.
Веснý не зустрінем, пропустимо й сонячно-літню симфонію,
Прокинемось тут через рік, як не стремося в місячний прах.
Як схочеш, то разом здолаєм твою ніктофобію.
За руки тримаючись, вийдемо в темінь безсвітну.
Поринемо в ночі безмовну, прекрасну утопію,
Світанок не стрінем, бо час затвердіє гранітом.
Він спинить свій плин і ми станемо просто скульптурами –
Холодними, сірими, мертвими та бездиханними.
І руки в з’єднанні почнуть нам здаватись тортурами,
Сенсорику втративши вічно отак ми стоятимем.
