Відтоді, як померла Ольга, минуло два роки. Святослав саме збирався у похід на Візантію разом зі своїм братом Улебом, хоча той ніяк не хотів брати у цьому участь. Ні пам’ять про Ольгу, ні спільне походження не змогли поєднати колись розлучених братів, які досі таємно ненавиділи один одного.
Серце Свенельда розривалося, коли він бачив, як його хоч і не близькі по крові племінники, але рідні в душі так ставляться один до одного.
Восени війська русичів стояли на межі з Візантією. Їхня сила щодня зростала, проте дух занепадав: який сенс воювати з братами- вірянами?
Воєвода неабияк здивовався, коли до нього підійшов гридь з листом в руках.
— Воєводо Свенельде, маю листа до Вас.
— Листа мені? Гм, дивно, дуже дивно, — глянув на гінця. – Від кого?
— З Візантії.
— Земля Божа? — підвівся. — Хтось, мабуть, хоче домовитися із Руссю. — Взяв до рук листа і, розгорнувши його, прочитав, — «Воєводі Свенельду від цісаря візантійського Романа». — Підніс палець до вуст. — Та це ж зять князя Улеба… І з цікавістю прочитав листа: «Доповідаю воєводі руському Свенельду про намір направити свої війська на ваші через невиконання домовленостей. Після обіцяного князем Улебом Ігоровичем наша держава відмовляється підтримувати мир з вашою на цьому світі, бо правитель ваш згрішив не лише перед народом, але й перед Господом Богом, Творцем світу нашого. Але як народ боголюбивий, обіцяємо: не завдамо княжній Божені Улебівні жодної шкоди, наш з нею шлюб буде дійсний до скону віків.
Цісар візантійський Роман».
Улеб надзвичайно любив свою єдину доньку Божену. Так, син Рогволод був його гордістю, проте ні його предки протягом декількох останніх колін, ні брат не мали доньок. Князь завжди мріяв побрататися з християнським народом, власне тому віддав княжну за візантійського цісаря Романа, котрий обіцяв здійснити княжу мрію. Звісно, в обмін чоловік сподівався на те, що отримає ще шмат Русі, але Улеб не виправдав його сподівань.
Свенельд пильно прочитав листа, після чого завмер на місці: він знав те, про що не слід було розповідати Святославові. Воєводі добре було відомо про напружені стосунки між братами і така інформація могла їх зіпсувати остаточно.
Прикрість не дала часу на вирішення проблеми — князь ввійшов до шатра свого улюбленого гридя відразу, як тільки той отримав листа.
— Що читаєш, Свенельде?
— Князю, — вклонився, — так, нічого суттєвого, — замислився і поклав сувій подалі. — Лист від жінки.
— Твоя жінка вміє писати?
— Я навчив.
Святослав все ж взяв папір до рук. На ньому виднілася велика печатка, схожа на візантійську.
- Дозволь-но я почитаю… - взяв листа до рук. Як же здивувався князь, коли прочитав того листа! Невже його вірний побратим міг так підло вчинити і змовитися з цісарем візантійським? Як він посмів?
«Доповідаю воєводі руському Свенельду про намір направити свої війська на ваші через невиконання домовленостей»… — швидко прочитав.
— Які ще домовленості? — здивувався Святослав.
— Що за домовленість, друже? Невже ти пішов проти мене?
— Нізащо, князю!
— Кажи, як є, бо вкорочу твій вік!
Воєвода зняв шолом і, зітхнувши, сів.
— Князь Улеб надзвичайно любить свою єдину доньку…
— Це і так всім відомо! Далі розповідай!
— Він став тестем Візантії, але не дав у придане княжні шмат землі руської, — підвів очі гридь. — Це розгнівало цісаря Романа, тому він вирішив іти в наступ.
— Але ж Божена…
— Цим шлюбом князь хотів спинити війну.
Святослав ніяк не міг збагнути, про що розповів Свенельд і наказав покликати Улеба.
Над табором зібралися чорні хмари і пішов дощ. Стемніло. Вояки запалили факели та під невеликими укриттями розвели вогнища, щоби зігрітися.
— Святославе! — посміхнувся Улеб, ввійшовши до шатра разом зі Свенельдом.
— Залиш нас наодинці! — наказав князь воєводі й звернувся до брата. — Я все знаю, Улебе!
— Про що ти?
— Про шлюб твоєї доньки з візантійцем…
— Я таким чином хотів спинити війну.
— Навіщо, брате? Невже тобі не шкода Божени? Вона ні в чому не винна… Ти тільки розгнівав Романа! Розгнівав!
— Я завжди хотів жити у мирі…
— Казала тобі мати допомагати мені, а не шкодити! Ох, навіщо я взяв тебе з собою? Сидів би ти у Вишгороді, княжив би спокійно…
— Мені шкода тебе, Святославе…
— Мене? Шкода?
— Ти дурень, брате! Якби мав трішки сміливості та поваги…
— Замовкни! — підвівся. — Ти негайно повертаєшся на Русь!
— Бог все бачить. Все-все!
Святослав схопив меча та підійшов до брата.
— Ще одне зайве слово. — і твоя голова полетить з плечей.
— Знаєш, чому візантійці такі дружні? З ними Бог, з ними Дух Святий.
Очі Святослава налилися кров’ю, і той, не розуміючи, що робить, вдарив брата. Між ними розпочалася бійка.
— Якщо помирати, то з Господом! — кричав Улеб. — Так, я хочу поріднитися з християнами, я хочу віддати їм нашу землю: нехай знають, що ми один народ!
Святослав щосили вдарив мечем брата і той впав додолу.
Це були останні слова Улеба.
До шатра забіг Свенельд і завмер — Улеб лежав мертвий, а над ним схилився Святослав.
— Брате…
— Князю, — схопив його гридь та допоміг підвестися. — Що трапилося?
— Мій брат… Я убив його…
Воєвода схилив голову.
— Ви не винні…
— Винен, винен! Брате, Улебе! — кинувся до тіла. — Що тепер робити?
— Нехай покоїться з миром…
— Пробач, брате! Пробач! — схилився над Улебом і заридав. — Пробач!
Князя Улеба поховали зі всіма почестями того ж дня. Серед війська поширилися чутки, ніби чоловік сам вкоротив собі віку, зрадивши не тільки рідного брата, але і Русь.
*****
У Києві справили тризну за Улебом Ігоровичем. Великі, довгі столи стояли у залі, де зібралося чимало бояр, вельмож, воєвод і вся княжа родина. Святослав сидів, опустивши голову та іноді поглядав на оточуючих, важко зітхаючи. Предслава сіла праворуч від нього не дивлячись на чоловіка. Сини також були сумними: не стало їхнього дядька, улюбленця родини.
Коли всі вийшли з кімнати, то Святослав підійшов до вікна. На дворі був дощ. Здавалося, що небо плаче за сином Ольги та Ігоря. Це ще більше нагнітало атмосферу в залі, котра була чорнішою від ночі, де-не-де горіли свічки. Чоловік вдивлявся в далечінь і важко зітхав. Його спогади полетіли на на багато років назад, у той день, коли на світ з’явився Улеб.
Маленький Святослав ішов по великих коридорах. Довкола бігали прислуги, щось голосно скрикували і переглядалися між собою. Раптом до нього підійшов Ігор і взяв на руки, посміхнувшись.
- Чому не спиш, княжичу? – спитав. – Сонечко щойно зійшло…
- Батьку, чому так багато людей тут? Чому всі так бігають? – глянув хлопчик в очі князю. – Щось трапилося?
- Ходімо. – поніс сина на руках до покоїв Ольги. Перед ними стояла Мирослава та вклонилася низько-низько.
- Вітаю Вас, князю!
- Хто? – спитав Рюрикович. – Не мовчи, кажи-но!
- У вас чудовий син! – посміхнулася.
Батько з сином зайшли до покоїв княгині. Жінка лежала на ложі з малям, пригорнувши його до себе. Ігор підійшов до неї, поцілував і взяв хлопчика на руки.
- Глянь-но, Святославе! – промовив до старшого. – У тебе братик… - дитина глянула на новонародженого та щосили посміхнулася. – Нарікаю тебе Улебом! – промовив батько та поцілував сина в лоба. – Будь наступником Бога, нехай він тебе оберігає від усього поганого! – і вмить спогад зник у млі, розчинився у ній.
Предслава оглянулась довкола та, побачивши хлопців, кинула на них погляд:
- Вийдіть. Нам з князем потрібно поговорити.
Юнаки вклонилися, залишивши подружжя на одинці. Князь глянув на дружину та знову відвів погляд, не бажаючи розмовляти.
- Святославе… - пошепотіла вона. – Ми у шлюбі вісімнадцять літ.
- На жаль, я не рахую роки. – відповів.
- Вісімнадцять років я жила в тіні… У твоїй тіні. Я ніколи не перечила тобі, - підійшла ближче. – а тільки мовчала, наче воно так і мало бути. – опустила очі. – Я виховала твоїх дітей…
- Наших дітей. – перебив її чоловік. – Це наші сини.
- Наші? – здивувалася. – так, Ярополк – наш син, а молодші – твої, Святославе, твої. Повір, я люблю їх не менше від рідного, проте… Я ніколи тобі не зраджувала та й думки не мала про це. Господи! Бідні Есфір та Малуша!
- Їх уже давно нема у живих…
- А були б, Святославе! У Олега та Володимира були б матері, котрі б любили їх. Гадаєш, я змогла їм їх замінити? Так ніколи в житті!.. Я бачила їхні очі, я серцем відчувала їхній сум…
- До чого вся ця розмова, Предславо?
- Щоб ти знав, князю, що я все бачу та знаю… Гадаєш, я не здогадувалася про вас з Малкою, що так кохала тебе? Думаєш, я не бачила на власні очі загибель Есфір, котра просто хотіла бути щасливою?
- Вони самі винні у тому, що трапилося. Есфір сама вчинила над собою самосуд, а ось сестру Добрині я, вважай, урятував.
- І вона все одно померла… Скажи-но мені, Святославе, чому ти не дозволив Улебові виховувати Олега, чому? Він же так його любив…
- Досить! – гримнув. – Я не маю бажання слухати те, про що ти говориш…
- А ти й не слухай! – стала перед чоловіком. – Нехай після цього ти виженеш мене геть з Гори, нехай! Але я знатиму, що сказала тобі все-все…Моє кохання було б вічним, як би не твоя пиха та дурість! Я пробачила тобі чимало: зради, смерть ні в чому невинних жінок, тих, хто сповідував іншу віру…А ось смерть Улеба я не пробачу… Ніколи!
Вона грізно глянула на князя та пішла до дверей. Святослав глянув їй у слід і крикнув:
- Я завтра йду в похід… І не знаю, чи повернуся.
Ці слова спинили жінку. Вона завмерла на мить, прислухавшись до тиші, що панувала довкола. Її чоловік стояв так же непорушно, як і вона, очікуючи на її відповідь. Але дружина зітхнула та вийшла геть. Князь зітхнув. Раніше від цих слів вона б кинулася у обійми чоловіка, пригорнулася б до нього та благала б не йти нікуди – промовчала. Вона більше не кохає його. Тепер Святослав зрозумів, що втратив її. Більше не було сенсу спішити додому, повертатися на Русь.
Щойно Предслава вийшла із зали, то за спиною почула голос сина.
- Невже це все – через них?
- Ярополку? – здивувалася. – Чому ти тут?
- Я усе чув, мамо. Через них ви з батьком…
- Ні, сину! – підійшла до нього. – Не кажи дурниць.
- Винні у всьому матері моїх братів…
- Не кажи так… Наш князь наробив чимало дурниць, тому…
- Я ненавиджу їх! – почорнів од злості. – Настане день, коли я знищу рабичів… Вони розплатяться за гріхи тих жінок!
- Ярополку…
- Нічого не кажи. – махнув рукою і пішов геть.
Предслава зайшла до своїх покоїв. Вона оглянулася довкола та важко зітхнула: у цих стінах минула її молодість, котру вона витратила на чоловіка, кохання з яким було не правильним для неї. Вона розуміла, що Святослав не жартував і не намагався викликати до себе жалість. Його біль був її болем, його сум – її сумом. Разом вони виховали трьох дітей, хоча мого б бути й більше, як би… Ох, та як би ж то! У власному синові жінка бачила страшного тирана, в очах прийомних – біль та сум, їхню покірність та добродушність.
***
Святослав стояв над могилою Ольги, низько схиливши голову. Його очі стали сумними, а вуста дедалі частіше мовчали. Голову вкрила перша сивина, схожа на ранній сніг — така ж несподівана та ніжна.
— Мамо, як мені знайти спокій душевний? Де ж той рай, про котрий ти розповідала? Ти пробачиш мені, мамо? Пробачиш смерть брата? Допоможи мені, прошу…
Уночі князь страждав через жахіття: йому постійно снився Улеб, котрий хотів помститися не тільки за себе, але й за свою сім’ю.
— Я йду на Візантію! – вранці на зібранні заявив Святослав. — Завтра вирушаємо.
— Ви впевнені? — здивувався Свенельд.
— Так треба. — глянув на Предславу та синів, котрі стояли поряд. — Які новини з Вишгорода?
— Княжна Марія пішла до Царгорода…
— А княжич Рогволод, їх син?
— В Полоцьку, де й раніше.
— Я хочу призначити нового управителя Новгорода, що як раз потребує князя. — звернувся до послів з чужого міста. — Гадаю, ви мені у цьому допоможете. — глянув на синів. — Оскільки я знову буду відсутнім у Києві, то на моє місце сяде Ярополк! — посміхнувся. — Він буде чудовим правителем.
Сімнадцятирічний чорнявий хлопчина підійшов до батька і поцілував йому руку, ставши праворуч.
— До Іскоростеня поїде Олег, — шістнадцятирічний син Есфір також підійшов до батька, і, поцілувавши йому руку, став біля брата.
— А Новгород буде Володимировим містом! — засміявся очима, помітивши радість сина. — Ти, соколе мій, звісно, ще малий, але таке я тобі можу довірити.
У свої одинадцять років Володимир був досить серйозним та вправним юнаком. Він був дуже схожим на Святослава в молодості, але й від Малуші взяв не мало: очі, посмішку, білосніжну шкіру та спокійний характер.
— Слава князю Святославу! — пролунало в залі. — Слава князю Святославу та його синам! Слава!
***
Бояри та воєводи швидко розійшлися хто-куди. Князь знову заглибився у свої думки, опустивши очі. Він мовчки зайшов до своїх покоїв і сів на ложе, схопившись за голову руками. Вперше за стільки часу він побачив сиву волосину, що біліла на його чорнявому чубі. Руки не були такими сильними, як раніше, тіло не було таким міцним, як декілька років тому. Святослав чудово розумів, що його вік тепер з кожною миттю стає коротшим. Після себе він залишив трьох синів, котрі навряд чи колись зможуть бути дружними: грубого та войовничого Ярополка, ніжного та спокійного Олега, мудрого та доброго Володимира. Чимало сердець та душ було поранено через княжу необачність, чимало невинних людей покинули цей світ через його дурість.
- Батьку… - почув тихий шепіт. Чоловік підвів очі та побачив молодшого княжича, що стояв на порозі, допитливо дивлячись на батька.
- Володимире! – підвівся той. – Щось трапилося, соколе?
- Я прийшов до тебе… Поговорити.
Лишень тепер Святослав зрозумів, що справді ніколи не розмовляв з синами. Предслава завжди була для них чудовим співрозмовником, але вона не могла замінити батька, його виховання та княжого слова.
- Кажи, Володимире. – знову сів на ложе. – Сідай поряд.
Хлопець присів навпроти, пильно дивлячись у вічі князю. Такого допитливого погляду правитель ще ніколи не бачив.
- Князю, Ви завтра йдете у похід… - почав розмову. – Надовго?
- Не знаю, синку. – поплескав малого по плечі. – Одним богам відомо.
- Коли я поїду до Новгорода? – спитав. – Я там завжди буду правити?
- Вирушай завтра, Володимире. За день доберешся до міста, бояри та воєводи допоможуть тобі, зустрінуть, розкажуть, що та як. Добриня буде поряд, стане твоєю правою рукою. Не бійся – нехай тебе бояться.
- Я не боюся – я сміливий! – посміхнувся. – Княгиня навчила мене таким бути.
- Матір дуже любить тебе, княжичу… - відповів. – Вона любить всіх своїх синів.
- Але ж Ярополк Ваш з нею рідний…
- Не кажи так! – на мить підвисив голос. – Ви всі у нас рідні.
- Князю… - опустив очі Володимир. – Скажіть… Якою була моя рідна мама?
- Малуша… - прошепотів ледь чутно. – Вона була доброю. Невеличка така, світловолоса, зеленоока. Була ключницею на Горі.
- Ви кохали її?
Святослав глянув на хлопця і побачив його допитливі очі, як тремтять його вуста. Він пригадав, як колись дивився на біляву Малку, як цілував її тремтячі губи, як пригортав до себе.
- Мабуть, що так… Соколе мій, не край ні собі, ні мені душу! – мовив. – Ці спогади завдадуть нам з тобою болю.
- Я не пам’ятаю її голосу, її лика. – зітхнув. – Навіть ім’я є для мене чужим, невідомим. Дядько казав, що вона дуже мене любила, чекала на мою появу. А ще вона важко працювала, щоб я мав що поїсти… Батьку, чому вона не жила з Вами? Чому не зосталася на Горі?
- Так було потрібно, Володимире. – Святослав підійшов до вікна. Гроза скінчилася, залишивши після себе густі, чорні хмари. – Я не хотів вам з нею нашкодити.
- Але так вона була б зі мною. – стверджував.
- Хто знає, як би все склалося. – заперечив. – Мати Олега залишилася тут і… - глянув на молодшого. – Згодом ї не стало. – підійшов до хлопця і притулив його до себе. – Мати не та, що дала життя, а та, що виховала. Розумієш?
Володимир мовчки кивнув. Князь відійшов від нього та не дивлячись в його бік, прошепотів:
- Йди, сину. Вже пізно.
- На добраніч, князю. – вклонився і швиденько вийшов геть.
Святослав ліг на ложе, важко зітхаючи. Мабуть, було б краще, як би він віддав Олега на виховання Улебові, залишив Малку тут, на Горі, давши їй можливість бути поряд з сином. Вона була б щасливою. Хоча, хто знає, чим би це завершилося. Не дожила вона свого щасливого віку, не виховала сина. А вони так хотіли доньку… І в них була б донька, як би…
Чоловік нарешті заплющив очі та заснув.
*****
Наступного ранку війська були готові до чергового походу. Княжичі разом з княгинею проводжали свого батька, не бажаючи відпускати.
— Батьку, ти коли повернешся? — підійшов до Святослава наймолодший.
— Мабуть, вже ніколи… - зітхнув.
— Але чому, батьку?
— Мене покидають сили, мій соколе…
— Я не хочу тебе втрачати, — заплакав.
— Я завжди буду поряд. Будь розумним правителем, слухай Добриню. Він знає, як треба правити.
Обійнявши ніби востаннє Володимира та інших синів, приголубивши Предславу, Святослав сів верхи та зник за межами Гори.
***
Минув рік. Похід знову був невдалим, тому князь, поспішаючи, повертався додому. Він спинився у гирлі Борисфена, прислухаючись.
— Моя Русь.
— Ще кілька днів, князю, — промовив Свенельд.
— Підемо через ріку.
— Це небезпечно! Ви ж знаєте, що тут засіли печеніги, котрі так бажають вашої смерті! Краще підемо суходолом. Шлях буде довшим, зате безпечним.
— Свенельде, я кращее знаю, — спустився до річки і сів у човен. — Чого чекаєте? — звернувся до війська, — негайно сідайте!
Князь не поспішав додому. Як не дивно, йому не хотілося бути у Києві, бачити, як зростає могутність християнства, як кохана дружина зверхньо дивиться на нього.
Руські човни швиденько попливли проти течії. Один за одним вони долали Борисфен, час від часу ховаючись за високим берегом.
Біля першого порогу русичі помітили печенігів, що сиділи на високих скелях.
— Давайте повернемося, князю, поки не пізно, — прохав Свенельд.
— Вже надто пізно, — відповів Святослав. — До зброї! Йду на Ви! — підвівся у човні, розмахуючи мечем. — До зброї!
***
Під вечір Святослава сильно поранили. Щоб уберегти його життя, Свенельд витягнув пораненого з води і поволік до невеликого укриття — печери, що височіла над рікою.
— Здається, прийшов мій час, — стогнав князь, стікаючи кров’ю.
Воєвода перев’язав йому руку.
— Що Ви, князю, ми переможемо!
Над ними з-за хмар засвітили ледь помітні сонячні промені. Непогода, що тривала протягом всього бою, миттєво вщухла.
— Гляньте! — вказав на небо. — З нами боги!
— Вже пізно, Свенельде…
Чоловік важко зітхнув, дивлячись на смертельно пораненого племінника. Його серце обливалося кров’ю, бачачи страждання близької людини. Кілька літ тому він обіцяв оберігати князів та їх нащадків, але не зміг.
— Пробачте, Святославе…
— За що, брате? — спробував підвестися, але не зміг і знову впав на вогку землю, застогнавши від болю.
— Що не вберіг Вас…
— Я сам винен, — відвів погляд і миттю потемнів від жаху. — Ти бачиш? — прошепотів, — По мене прийшли! Бачиш?
Свенельд глянув довкола, та нікого не побачив.
— Ви про кого?
— Он там Улеб стоїть, а біля нього мати з батьком…
— Ви марите, князю, — відповів, ще сильніше перетягнувши руку чоловікові. — Це з часом мине.
— О, мій милий брате, — знову простогнав. — Як гадаєш, він пробачив мені?
— Звичайно.
— Передай Предславі, що я так кохаю її!
— Ми повернемося разом.
Бій був біля гроту. Свенельд, взявши меча, став на вході до нього. Святослав знову почав марити, але з останніх сил зіп’явся на ноги.
— Йду на Ви! — закричав щосили, і, схопивши зброю, кинувся на печенігів.
Вранішнє сонце освітило землю і спинилося над місцем бою —мало хто вижив, чимало полягло. Свенельд лежав непритомний і гриді, піднявши його, понесли подалі від того страшного місця, щоб повернути до тями. Поряд з ними було багато важкопоранених воїнів, але серед них не було Святослава.
— Де князь? — запитав, отямившись Свенельд. Всі, хто були довкола нього, схилили голови, знявши шоломи. Свенельд, зібравши весь біль, тихо застогнав.
ID:
748715
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.09.2017 14:54:36
© дата внесення змiн: 01.09.2017 14:54:36
автор: Ольга Плай
Вкажіть причину вашої скарги
|
