Жінка вийшла з під’їзду і зупинилась. Двір заливало сонячне світло. Над заквітчаною яблунею літали бджоли. «Звідки вони тут взялися » - подумала жінка і зітхнула чомусь з полегшенням. Небажані думки і відчуття залишились десь там, у чотирьох стінах, які вона щойно покинула. Вона трохи не по погоді була вдягнена, тому тут же скинула легеньку джинсову курточку. Сукня бузкового кольору вигідно підкреслювала її струнку статуру. Хоча вже пару сезонів незатребувана висіла в шафі.
Вона не знала куди зараз піде. Не було ні цілі, ні плану. Тому просто попрямувала, куди простягалась дорога. Їй не хотілось нікого бачити, відповідати на питання, що задаються з ввічливості. Така ж ритуальна передбачається й відповідь. Вона боялась,що ось раптом зірветься, і їй захочеться комусь розповісти все, що відбувається за зачиненими дверима її квартири. Про свої бажання і страхи, про той неправильний сценарій, яким чомусь повело її життя, коли кермо вибилось з рук і почало штормити, коли, якщо не вжити чогось кардинального, все полетить шкереберть.
Були у неї такі подруги,що приходили поплакатись. І вона дуже швидко їх втішала. Знаходила потрібні слова, аргументи. Потім вони надовго зникали,- значить все було гаразд. А от коли сама шукала підтримки, всім було не до неї. Вона звикла переживати такі моменти на самоті. І це стало кращими ліками. Йшла до річки чи приєднувалась до спортивних людей, подорожувала, затівала ремонти, знаходила собі різні корисні курси. Блукання по Інтернету, хоча, траплялось , і затягувало, але не втішало.
Як і багато років тому, вона все ще любила … свою роботу. Заривалась в неї з головою, укутувалась і розчинялась, ставала частинкою великої загальної справи. Не завжди відчувала взаємність Але їй це було байдуже. Вона робила те, що хотіла. І на деякий час її життя ставало сценою, де вона грала кожного разу нову роль.
Завжди привітна і усміхнена - з нею все зрозуміло. Сім’я, робота, діти, друзі… А ще – гарний смак , природжена шляхетність. Хіба може в такої людини бути щось недобре? Навіть не цікаво.
Соломія посміхнулась своїм думкам, « Он як я про себе. А хто собі ворог». Та тепер поверталась в реальність Ось вона піднімається вузькою стежкою до такого собі особливого поселення, яке від водойми відділяє невелика гора та хащі. Минаєш браму - і ти в чарівному містечку. З зовсім іншою енергетикою. Обабіч гладенької, наче щойно укладеної дороги, переважно двоповерхові будиночки із заквітчаними двориками. Кожен – твір архітектури, дизайну.
Вона частенько сюди заходила. Тут приємно прогулятись. Відчуваєш себе людиною - молодою, успішною, щасливою. Чи може, то так , як і з нею? А « багаті також плачуть» ? Але сама атмосфера цього поселення її заспокоювала. Тут було тихо і чисто. Нічого не заважало думати, фантазувати, уявляти себе однією з мешканців цього маленького раю.
Була колись і в неї така мрія. Вона умовляла чоловіка ризикнути.
Хоча б почати думати про це разом. Бо вважала, що справжнє сімейне щастя неможливе без свого гнізда А в квартирі, навіть у власній, вони не господарі, а квартиранти… Не слухав. Спочатку не було грошей, потім бажання. Та й прожили вони більшу частину життя – як це називається - у гостьовому шлюбі.
Його життя – то суцільне відрядження. Подалі від родини. Чому так? У неї не було відповіді. Як і в нього. Так склалося. А може є порода чоловіків, та й жінок, яким шлюб протипоказаний. Не їхнє це. Зіпсують життя і собі, і партнеру. Та й дітям мало радості від того. Очікування великі , але не виправдані. Є люди без музичного слуху, є такі, що без сім’ї не мислять життя, а є, напевне, і сімейні анорекси, неспроможні до шлюбу . На деякий час їх вистачить. А далі…
Сонце потроху спускалось до горизонту. Довгі тіні лягали поперек вулиці. Соломія повернула праворуч, на захід, звідси відкривався фантастичний краєвид. Місто з його гамором і багатоповерхівками залишалось осторонь, а до багряно-золотавого горизонту, здавалось, рукою подати.
На самому краю гори між корінням старезних дубів зручно розташувалась альтанка.
- А я вас тут уже бачив .- Чоловік поклав рюкзак і присів навпроти. - Не заважатиму? Красиво тут, правда?
- Так.. Ні…- Соломія запнулась. Незнайомець засміявся.
- Ну. Я маю на увазі..
- Та я зрозумів. Як захотів, так і зрозумів,- Він знову засміявся. - Хочете випити? У мене є дуже гарне і дуже дороге вино. І воно отакого кольору, - і він показав рукою на захід сонця.
Соломія відчула,як округлюються її очі і витягується обличчя. Ще чого не вистачало. Встати? Піти?Але чомусь сказала зовсім інше - Хочу.
Легкий порух рук і перед нею на столику пристрій з двома ємностями , схожими на фужери. І пляшка,що більше нагадувала флягу.
- Прошу , - чоловік протягнув фужер, - Не бійтесь - напій життя. За знайомство. Я- Роберт. Але прізвище моє - Тимченко І він знову засміявся.
« Чого ви весь час смієтесь»,- хотіла запитати Соломія але промовчала.
Вона зробила ковток. Напій ледь обпік горло. Але можна було відчути приємний смак. Вона намагалась розібрати - що це. Суміш трав - чебрецю і м’яти, а може, трохи полину та перцю. «Таки , правда,- подумала, - як і в житті. Така ж суміш розслаблюючого і гострого, ніжного і пекучого…»
- Подобається?
-Так. Я Соломія,- заговорила,нарешті.
- Я вас знаю. Бачив по телевізору.
Тепер він не сміявся. А дивився на неї уважно і серйозно.
« О, зараз почнеться»,- подумала жінка. Але заплющила очі і відкинула голову. Їй було спокійно. Роберт також мовчав.
Вони просиділи в тиші кілька хвилин. Дивно, але це її не бентежило. Вона не шукала ,що сказати. Подивилась прямо у очі незнайомцю, ім’я якого вже мов би знала. Він не відвів погляду.
- А хочете, я вас тут сфотографую. Вийде гарне фото. Я це вмію. - Він дістав камеру і зробив кілька знімків. - Я знайду вас в мережах. Завтра ви ще попросите мене про цю послугу. І показав фото.
То була і вона й не вона. Як давно вона не бачила себе такою. М’яке вечірнє світло зробило свою справу. А ще, певне, талант фотографа. Вона виглядала фантастично…
« Це ж треба.. Дивно»
День згасав. Треба було повертатись.
Що чекало вдома? Продовження сімейного серіалу, зміст якого добре знають матері, в яких є подібна проблема? І про яку не розповідають навіть найближчим подругам чи рідним Мовчать про неї роками. Поки можна. Терплять, бо зачіпає найрідніше і найболючіше. Біда, чума, що розростається до загрозливих розмірів, руйнує мир і спокій в сім’ї. Забирає здоров’я. А то й життя. Хвилини примарного щастя, за які той,хто потрапив на гачок, у власні тенета, ладен забути не те,що рідних, - сам себе, аби знову опинитися в обіймах спокуси, добровільного божевілля, безглуздя, що перевертає світ догори ногами, видає чорне за біле, дурманить і тягне в безодню. Трапляються щасливі винятки. Хтось встигає вискочити з цієї халепи. Інші бродять в пошуках чергового допінгу, що сновиди. Втрачають вагу.. та де там.. сенс життя.
- …Мамо,ти де так довго була. Не відповідала на дзвінки. – Син виглядав стурбованим. – Я приготував вечерю.
Він умів добре готувати. Навіть краще за неї. Звичайна картопля, запечена в духовці з м’ясом, сиром ,цибулею і ще чимось , що знав лише він, виглядала досить апетитно. Але їсти не хотілось Соломія подякувала і пішла до себе в кімнату.
Боялась, аби бодай щось не помінялось цього вечора. Щоб не було ніяких дзвінків, не виникло нових, неприємних розмов з небажаними проханнями, не було нічого. Просто тиша і спокій. Це так мало і так багато.
Вона чула, як він вимкнув музику, певно,щоб не заважати їй. Пригадала сьогоднішню сварку, яким він був різким і не добирав слів. Як вона намагалась не заплакати, аби не показати свою слабкість. Яким безнадійним і безвихідним здавався світ.
І вже тепер розплакалась. Здавалось, сльози переповняли всю її душу і виплескувались через край. Солоні, гарячі, вони текли тихо на подушку, і було відчуття, що вона сама стає легшою, що разом із сльозами Її залишає напруга, що накопичувалась днями, місяцями, роками.
По тілу розливалося тепло і рівновага. Вона засипала, а перед очима були стурбовані очі сина і захоплений погляд чоловіка з альтанки, який запрошував її з собою, в якесь інше, щасливе життя.
ID:
747117
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.08.2017 20:35:08
© дата внесення змiн: 21.08.2017 20:35:08
автор: Анна Живаго
Вкажіть причину вашої скарги
|
