|
"Шлях до Небокраю"
Розум, який рубежі перейшов –
вже не відновлює межі, що втратив.
Він намагається знову і знов
Все пояснити, усе відшукати.
Яву змінила журба невблаганна,
те, що тут мав – лише марево, сон.
Зіткана пастка міцна й філігранна,
довго тримала, узявши в полон.
Згадане не залишало в покої -
Мов рівновага зруйнована вщерть.
Краплі якої, рікою стрімкою,
Мчали безладно, ішли в круговерть.
Ніби в стіні показали шпаринку -
та здивувало побачене в ній.
Вдовж ідучи який день без зупинку,
входу шукаючи в мурі надій.
Мов кошеня, що блукає самотньо:
затишку, ласки шукає, любові.
Знає, що кинуте безповоротно –
кожного зве, ще не знаючи долі.
Кілька разів повертався в те місце,
Мов мимоволі, Лук’ян і чекав.
В кожне обличчя вдивлявся у місті.
Сущим чужинцем себе відчував.
Не пам’ятав ще багато із того,
що залишив за порогом буття.
Жодна душа не прийде на підмогу –
Стали в нагоді лише відчуття:
Може початок за містом, у домі,
в ніч на Купала, наснився як сон.
Певно то згадка, яка несвідомо
у сновидінні проникла до скронь.
Просіка лісу була не знайома,
як і шляхи, привели що сюди.
Вірне це місце, чи ні, невідомо –
Диких тварин лиш деінде сліди.
Розсипи хмизу і блюдця-калюжі
сумно крізь листя вдивлялися в небо.
Крони дерев хилитались байдуже,
шепотом звали хмаринки до себе.
Вдало позвали, Лук’яну на подив:
дощ заряснів несподівано, стрімко.
Змерзлий, промоклий, але не знаходив -
ніби із книги хтось витнув сторінку.
Злива сильнішала, стала грозою,
ніби потоп, наче повінь навколо.
Сизим сукном і нестримною грою
всюди кипіло вируюче соло.
Ніби то спінер вертілася вдача –
де не зупинить – однакове все.
Швидко, неспинно, чи навіть ледачо –
та не знайти, що буття не несе.
Грім задзвенів, мов посипалась скеля;
блискавка стрілами вдарила в дуба.
Листя конвалій – остання оселя –
Зниклу свідомість покликала згуба.
Падав, а все ніби дим чи туман.
Там, десь за ним починається ранок.
Там Небокрай. Ні, лиш пустка оман -
безліч, невидимих, сенсу фіранок.
Мчить, відкриває і рве на шмаття –
Обрій завжди недосяжний нікому.
Бачити, мріяти, йти навмання –
жодні стежки, ще туди, невідомі.
ID:
742911
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 21.07.2017 10:26:13
© дата внесення змiн: 21.07.2017 10:37:56
автор: Андрій Гагін
Вкажіть причину вашої скарги
|
