|
Червень 1969 року, ми з Вовкою перейшли у восьмий клас. Тепер ми були найстаршими, бо школа — восьмирічна. У душі дивні почуття раптової дорослості, ніби життя буде зовсім інакшим. Наповненим чимось незнайомим і таким бажаним. Завтра ми їдемо на екскурсію в Київ.
Група складалася з випускників і учнів нашого класу. Всього 25 чоловік. З нами будуть вчитель фізкультури Ніна Федорівна, керівник нашого класу Неля Олександрівна і Зінаїда Василівна, вчитель математики. Вона тільки рік пропрацювала в школі після пед.інституту.Маленька, з пишним світло-рудим, довгим волоссям зовсім була не схожа на вчительку. Скоріше — на випускницю. Про поїздку нам сказала мама ще на початку березня. Три місяці чекання були неймовірно довгими. І ось — вже завтра о п’ятій ранку почне збуватися наша мрія.
Коли ми прийшли до школи, там вже збиралися учні з батьками. Було гамірно, всі збуджені, стривожені. Речі складалися в стареньку бортову машину, в якій понад бортами були лавки, а кузов застелений товстим шаром свіжого сіна. Шофер подивився на годинник і голосно сказав: « Все, треба їхати. Дорога далека, 700 кілометрів. Їдемо». Їхали через Харків, в якому теж майже ніхто не був, роздивлялися, дивувалися і раптом нас зупинив міліціонер. Провірив документи, подивився, як обладнана машина і здивувався, що ми їдемо в відкритій машині, не захищені брезентом. Шофер нічого не зміг пояснити, а міліціонер вперто стояв на своєму: для перевозки дітей машина не підготовлена. Ніна Федорівна не витримала, вилізла з кабіни і чіткими кроками пішла до них. Відвела міліціонера подалі, щось довго йому розказувала і врешті-решт, ми після двогодинної стоянки на пекучому сонці все таки рушили до Києва. Пізнім вечором перед нами відкрилася панорама величезного і величного в вогнях ліхтарів Києва. Ми стояли біля бортів кузова, що строго заборонялося, і не могли надивитися, були в такому захваті, що емоції переповнювали нас через край. На турбазі нас уже очікували і хвилювалися, бо ми запізнилися. База була розміщена в великій чотири- поверховій школі. Нас поселили на першому поверсі, де в просторих класах стояли розкладачки, великий стіл і стільці. Довго не могли вгамуватися, вже далеко за північ затихли і запанувала тиша.
Запам’ятався парк "Володимирська гірка", величний пам’ятник князю Володимиру над Дніпром,сходинки з тераси на терасу, альтанки. Музей Т.Г Шевченка вразив і здивував неймовірними картинами, бо якось мало розповідалося в школі про Шевченка-художника. Велич і золоте оздоблення Володимирського собору, в якому йшла служба, спів хору маленьких хлопчиків у білому, монахи – це було відкриттям, відчувалася особлива атмосфера дійства. Багато чого ми побачили і багато чому дивувалися знову і знову. І взагалі — місто вражало своєю багатолюдністю, широтою вулиць і площ, скверами, пам’ятниками, зеленим убранством. Поїздка на пароплаві по Дніпру, ось саме тут я вперше покуштувала білий шоколад. Сашко, однокласник, купив плитку шоколаду і подарував мені.
Екскурсія не обійшлася без смішних ситуацій. А саме, ми, за
звичкою,спробували перебігти вулицю, забуваючи, що є для цього підземний перехід. Ми йшли вулицею і раптом хтось із хлопців крикнув: побігли, так швидше. І ось вже шестеро хлопців бігли через широку вулицю, машини вищали сигналами і гальмами і раптом роздався командирський голос Ніни Федорівни, вона кричала так, що люди зупинялися: «Сватівчани, куди вас ромаші понесли!". Це був улюблений вираз вчительки. Хлопці різко зупинилися врозсип посеред вулиці, стояли, як вкопані, розгублені і перелякані. А до них бігли наввипередки міліціонер і Ніна Федорівна, яка встигала на ходу кричати: «Та ми зі Сватового, може чули? Там Біла гора, на якій розташована психлікарня, а дітки з розумовим відхиленням, правда майже непомітним». Хлопців повернули до гурту, а ввечері були проведені розбори «польотів». Іншим разом, коли нас привели до великого Універсаму і сказали, що зустрічаємося біля виходу через годину. А вийшло ось що. Година пролетіла непомітно, я з декількома дівчатками пішли до виходу, де стояла вже Неля Олексан-дрівна. Більш ніхто не прийшов, чекали п’ятнадцять хвилин. І раптом з-за магазину вибігає Ніна Федорівна і з криком: «За мною,» — понеслася навколо нього. Виявилося, що виходів було чотири і біля кожного стояли збентежені сватівські туристи. Ніна Федорівна зібрала докупи всіх, але не дорахувалася Вовки і Вітьки. Тепер вже спеціально біля кожного виходу стояли «вартові», чекаючи їх. Вони прийшли через сорок хвилин, йшли не поспішаючи, реготалися, штовхаючи один одного. А сталося ось що: в магазині хлопці занудьгували, вийшли на вулицю і побачили бага-топоверховий будинок, красивий, великий і пішли подивитися, що там всередині. В цей час якийсь чоловік заходив у ліфт, куди й вони забігли і поїхали на останній поверх. Чоловік вийшов, а вони почали кататися вниз-вверх аж поки їх на останньому поверсі не вигнав з ліфту якийсь сердитий дядько. Вниз прийшлося бігти пішком, а тут й ще побачили на годиннику в вестибюлі, що вже десять хвилин на третю. Десять днів пробігли непомітно і ми вирушили додому. В Харкові ми несподівано знову зустрілися вже зі знайомим міліціонером. Шофер сам зупинився і Ніна Федорівна ще раз подякувала йому, а він, усміхаючись, побажав нам щасливої дороги.
Першого вересня, коли ми всі зустрілися в класі, тільки й було розмов, що про Київ. Я дістала обгортку від шоколадки і похвасталася, що такого шоколаду ніхто ще не їв, а мені Сергій подарував. Сашко якось дивно подивився на мене і промовив: «Це ж я. Я подарував». Вихопив обгортку у мене з руки, розірвав на малесенькі шматочки і вибіг із класу. А я навіть не змогла згадати, що Сашко теж з нами їздив до Києва. Після уроків Сашко мене чекав біля школи. Мені було соромно, а він підійшов і тихо сказав: « А я думав, що ти будеш пам’ятати мій подарунок завжди. А ти так нічого і не зрозуміла…». Після цього випадку ми навіть поглядами боялися стрітися.Після закінчення школи наші дороги розбіглися надовго, а коли ми несподівано зустрілися з Сашком через п’ятнадцять років, він, усміхаючись, подарував плитку білого шоколаду. Дивлячись на мій здивований погляд, він промовив: «А я завжди, як приїжджаю додому, маю при собі плитку білого шоколаду. А раптом ми стрінемося».
ID:
740835
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 06.07.2017 14:35:27
© дата внесення змiн: 07.07.2017 15:49:53
автор: Радченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Белый шоколад!.. "В память наших школьных, в память наших школьных дней..." 
...и просто, и не просто, и нюансы судьбоносны! 
Замечательно, сударыня! 
Могло бути - доленосним. 
