Там, де річка шепотіла про кохання,
А стежинка заховалася в траві,
Ми стрічали в росах скупане світання,
Диким медом пахли липи вікові.
Ех, яка ж то пісня почуттів яскрава,
Райдугою раптом спалахне в душі.
І обрамить хмарки ніжно-золотаво
Червень. І холодні, й сонні спориші
Кутали підошви ніг і лоскотали,
Аромат квітковий вітер розплескав.
Шепотілись верби, віти полоскали,
Елегантно новий день нас привітав.
Просиналось місто, тиша геть тікала,
Оживали звуки, що таїла ніч:
Так крикливо квочка тиші вслід квоктала
І кричав болюче й відчайдушно сич!
Легко йшли у парі, усміхались літу,
А у серці ніжність квіткою цвіла.
Підемо, як треба, разом й до крайсвіту —
Рівним полем стежка наша пролягла.
Обіймав так ніжно ти мене за плечі,
Кутав в свою ніжність серденько моє.
Ой, скоріше б знову та й приходив вечір,
Холоду розлуки час хай не зове.
А з тобою йдемо літечко за літом,
Нашу стежку часом забивав бур'ян.
На стежинці діти і онуки — квітом,
Як коханню личить ніжності сап'ян!