ПРО ДАВИДА ТА ГОЛІАФА
(для дітей)
Історія, про яку ви, діти, дізнаєтеся, записана в Біблії, тобто в Святому Письмі, у книзі Самуїла.
Це було дуже давно, ще до народження Ісуса Христа. На узбережжі Середземного моря (в східній її частині) проживав собі такий народ – філістимляни. Вони не вірили в єдиного живого Бога, котрий весь світ сотворив, тобто різні планети, зорі, нашу Землю і все, що є на ній - моря, океани, материки (земля з річками та озерами, оточена водою океану), а ще Сонце, яке дає всьому живому тепло. І той самий час жили й ізраїльтяни – древній єврейський народ, котрі вірили в Бога-Творця і виконували Його вказівки. Часто ці два народи воювали між собою. Царем ізраїльтян був чоловік на ім’я Сеул. Він був сильним, сміливим, мудрим і чистим перед Богом. Тому завжди перемагав своїх ворогів. Але якось цар не послухав наказу Господа. Не все те, що Він йому наказав, виконав. І тому в душі царя поселився неспокій. Сеул уже не був таким впевненим у тому, що зможе побороти військо філістимлян, з яким мало зійтися в битві його військо. Філістимляни зайняли одну з гір Ханаану (край такий), розклали там свої намети, ізраїльтяни – другу, між ними була долина. Коли їх війська стали одне напроти іншого, то наперед із ворожих рядів вийшов знаменитий борець Голіаф. О, він справляв враження! Високий на зріст (близько трьох метрів), з широкими плечима, твердими натренованими м’язами, в бронзових лицарських обладунках. Треба сказати, що тоді воїни вдягалася трохи по-іншому, ніж тепер. На голові в Голіафа був непробивний шолом (така металева шапка, схожа на каску, тільки у кілька разів важча!), на плечах та грудях – лусковий панцир (як у черепахи, тільки у багато разів міцніший, щось на зразок сучасного бронежилета ), на ногах – наколінники, як у тих, хто зараз катається на скейтборді чи ковзанах, але зроблених з твердого металу – бронзи. Такий одяг, що був дуже міцним, але й важким, мав захистити Голіафа від поранень, нанесених мечем чи списом. В руках у бійця ворожого табору був гострий меч і спис (автоматів і кулеметів тоді ще не було, ракетних установок тим паче). Що таке спис? Такий металевий кий, палиця, що була на кінці загострена, як олівець, яким креслять лінії на аркуші паперу. Попереду Голіафа йшов його щитоноша, тобто чоловік, що ніс щит – таку пластину металеву, якою прикривають тіло (обличчя, наприклад) від ударів стріли.
Велет цей – Голіаф, вийшов і заявив ізраїльтянам, що нема потреби йти військові на військо. Досить буде того, щоби хтось із ізраїльтян з ним поборовся. Якщо він, Голіаф, подужає того, хто вийде проти нього, вб’є його, то всі ізраїльтяни стануть рабами філістимлян. Якщо ж навпаки – ізраїльтянин переможе і вб’є його, Голіафа, то філістимляни стануть рабами ізраїльтян.
Голіаф виходив протягом сорока днів – зранку і ввечері. Він хизувався своєю силою перед ізраїльтянами. І не було нікого, хто б погодився з ним битися. Страх огортав кожного, хто дивився на велетня у важких металевих обладунках. Та якось до табору ізраїльтян навідався син одного старшого чоловіка із Віфлеєму – Давид. Хлопець цей був красивий на вроду, мав русяве волосся, великі гарні очі, а ще вмів грати на арфі (такий музичний інструмент, що має багато струн, щось на зразок гітари чи бандури, але значно більший за розміром і кількістю струн). Більшість свого часу Давид проводив за тим, що пас батькових овець на пасовиську. Хлопець був один із восьми синів у родині батька свого Єссея – його наймолодшим сином. Три старших його брати служили у війську царя Сеула. Саме до них і прийшов Давид. Батько попросив його відвідати своїх братів, принести їм гостинців з дому. Це не були ні м’ясні вироби, ні солодощі й не риба навіть. Ніс братам хлопець торбинку зерна і десять буханок хліба. Ще мав при собі десять куснів сиру, що мав їх передати тисяцькому (тому, що керував тисячним військом) з поваги до його сану (чину), так наказав зробити батько.
Давид знайшов братів поміж рядами воїнів-ізраїльтян, віддав їм хліб та зерно. Коли стояв і розмовляв з братами, побачив Голіафа, який якраз у той час вийшов, і почув його слова, котрі той кожного дня промовляв до ізраїльтян. Вояки ізраїльські порозбігалися, бо боялися Голіафа. Давид не втік, дослухав промову до кінця. А тоді почув, як хтось із тих, що відходили, сказав, що цей велетень філістимлянський зневажає їхнього Бога, насміхається над військом і що того, хто вб’є його, цар щедро нагородить: дасть коштовні дарунки, звільнить від сплати податку його родину та віддасть йому за жінку одну зі своїх доньок.
Давиду стало цікаво. Невже й справді цар таке дав таку обіцянку? Він перепитав в одного вояки, в другого. Вони повторили те ж саме, що він почув перший раз. Старшому братові Давида Еліяфу не сподобалось те, що їх молодший брат поводить себе як нишпорка. Вони вважали, що він ще занадто юний, щоби цікавитися такими питаннями як війна і царські обіцянки, що його призначення – пасти батькові вівці. Але Бог любив Давида. Давно. Мабуть, з дитинства. За його щире серце, чистий розум, добру душу, сміливість і тверду непорушну віру в Нього. Тому вклав у його уста слова впевненості в тому, що він той, хто зможе вступити в бій із цим страховиськом-богатирем. Ці кинуті Давидом слова передали цареві Сеулу. Той наказав привести молодого сміливця до нього. Коли Давида привели до царя, він спитав хлопця:
- Ти справді готовий битися?
- Так, - відповів Давид.
- Але ти такий молодий і недосвідчений, а Голіаф давно воює. Він надзвичайно сильний!
Давид сказав:
- Коли я пас вівці свого батька, то бувало так, що нападав лев і забирав вівцю з отари. Тоді я гнався за ним, нападав на нього, і вихоплював вівцю з пащі його. Якщо ж він кидався на мене, то я брав його за гриву і вбивав. Одного разу напав на отару й ведмідь, то я і його вбив. Так само я здолаю і цього філістимлянина. Бог, котрий врятував мене від лева та ведмедя, врятує мене й від цього злого велетня.
- Що ж, хлопче, якщо ти впевнений у своїх силах, іди на цей бій, - сказав цар.
Так як на Давидові був звичайний одяг пастуха, то Саул вирішив дати йому свій панцир, шолом і меч. Але хлопець не захотів вести бій у царських обладунках. Він сказав, що йому незручно буде битися в цьому важкому одязі. Віддав він і зброю Саулові. Чому? Згодом дізнаєтесь. Натомість пішов до потічка, знайшов там п'ять гладеньких камінців й кинув їх до своєї торбинки. В другу руку взяв палицю і попрямував туди, де розміщувалося військо філістимлян. Голіафу сказали, що з ним хоче битися якийсь ізраїльтянин. То ж він теж поспішив йому назустріч разом зі своїм щитоносцем. Коли Голіаф був на такій відстані, що міг добре розгледіти свого суперника, то дуже здивувався, чому вийшов саме Давид. Адже той був надто молодим і тендітним для бою з таким велетом-силачем, як він, безвусий зовсім, без захисного одягу і зброї, з наплічником пастуха і палицею у руці. «Що все це означає? – скипів одразу Голіаф. – Це насмішка наді мною?» Та хлопцеві сказав: «Чи ж я тобі пес, що ти до мене виходиш із палицею в руках? Що ж, раз такий сміливий, підходь ближче, я швидко тебе подужаю і віддам твоє тіло на корм птахам небесним і звірам польовим». На обличчі Давида не зрушився жоден м’яз, на ньому не з’явилося ні краплі страху, був лише спокій в очах і віра у те, що перемога буде за ним. Велетню він відповів:
- Ти ідеш проти мене зі списом і мечем, а я йду проти тебе в ім'я Господа мого, в ім'я Бога ізраїльського війська, в ім'я того, кого ти зневажив. Він допоможе мені перемогти тебе. Не ти, а я віддам твою голову і тіла твоїх побратимів-філістимлян птахам небесним і звірам польовим. І як це станеться, кожен побачить, що Господь-Вседержитель завжди з тими, хто любить Його. І що не меч і спис боєм керує, а Божа сила.
Голіаф засміявся. Він почав наближатися до Давида. Той не ловив ґав, підбіг до велетня, дістав із торбини камінь, взяв пращу (своєрідний вид зброї, мотузка з розширеною серединкою), вклав у ту серединку камінь і, тримаючи міцно в руці обидва кінці мотузки, розкрутив пращу над головою. Через якийсь час один із її кінців відпустив. Камінь полетів у потрібному напрямку – швидко, як ракета, й через кілька секунд застряг у лобі Голіафа. Той впав, як скошений колос, лицем на землю. Давид підбіг до велета, відтяв йому голову його ж мечем. Така була умова самого Голіафа! Цього він сам вимагав! Коли філістимляни побачили цю жахливу картину, то дуже налякалися й почали втікати з поля бою. Ізраїльтяни ж з радісними вигуками кинулися за ними, і не один представник ворожого війська тоді загинув.
Який висновок можна зробити з історії про Давида та Голіафа?
Мабуть, ви вже зрозуміли, що не завжди перемагає сильніший. Мудрість часто має більше важить, ніж сила. Коли Господь стоїть на боці людини чи цілого народу, то вони мають великі шанси на перемогу.
Давид подолав Голіафа, бо мав непохитну віру в те, що Бог буде керувати його думками і руками. І так було. Господь ніколи не залишає того, хто любить Його, хто носить Його світло в душі, прагне чути Його слово і виконувати Його святу волю, хто любить свій край і свій народ.
Давид розумів, що перемога, яку він здобув – не стільки його заслуга, як Бога живого. Тому він уникав людської слави, хотів, щоб люди славили Бога і жили згідно його заповіту. Не раз згодом він співав Господу пісню, граючи на арфі: «Ти підніс мене над повсталими проти мене і від чоловіка жорстокого врятував мене. За це я буду славити Тебе, Господи, поміж іншими племенами і співатиму хвалу імені твоєму».
Отак і ми співаймо Богові хвалу за все, що маємо, за все, що наші батьки і ми здобули у чесній праці. Дякуймо Всевишньому за кожен день і кожен крок у житті – за те, що народилися, живемо, дихаємо, споживаємо їжу, бачимо красу цього світу, чуємо спів пташок, слово ближнього. Вміти дякувати – це теж заслуга.
ID:
734152
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 19.05.2017 17:42:13
© дата внесення змiн: 19.05.2017 19:42:37
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Найважливіше,квінтесенція розповіді - це абзац висновків - він для дітей дуже повчальний, і це авторська присутність у цьому переспіві! 
