Замерзай-но, мала.
Ти стомилась шукати свій дім.
Ти забула забила на теплі слова перехожих,
крила й німби святим, а тобі лиш під ребра ножем.
Та і пір'я холодне — ти знаєш — на жаль не поможе.
Замерзай без реприз
/тільки пальці зрадливо тремтять/
пести шкіру і сталь, покривайся мерживом тіней,
без благань, без проклять просто мовчки дивися на те,
як на пальцях квітує химерними квітами іній.
Замерзай в тишині. На руїнах покинутих міст
намалюй як фінал ти ілюзію теплого дому,
де безпечно до сліз, де не вдарять і — Боже! — простять.
Де кругом все своє, до молекул просте і знайоме.
Замерзай, замерзай. Навіть Бог відвернеться й піде.
Бо і в нього ліміт
/ти здалася, і це непрощенно/
І рахунки зведе із тобою розхристаний світ,
І на вушко казки шепотітиме внутрішній демон.
Ти стомилась, мала. Ти фантом — ти уже не-жи-ва,
як і сніг під ногами, що стане в прозорі калюжі.
Завтра прийде весна. У серпанку з не твоїх розмов.
Замерзай — помирай — під крещендо чужих «небайдуже».