“Мені подобається твій ентузіазм…”, –
Сторінка попелом завіялась. – “Не варто,
Проте, спустивши з паска, все до жарту
Підводити!”, – й здушив судомний спазм.
А з ним завис у тиші мертвим переляком
Думок спітнілих рій. І лоскіт в голові:
“Нема, запроданцю, вже вороття назад, повір,
Як пізно й сипати пороги сіллю з маком!”.
І, як тоді, уперше – все перо
Аж по опахало від крові червоніло,
Рука шкребла папером знавісніло,
В’їдалося чорнило, мов тавро,
Аж відчай звів прокльони до сарказму:
“Тобі писатиму… шепни лиш… хіті дай… –
Цього хотів, за душу? А бодай!”
З-за спини ж регіт про любов ентузіазму…