Виснажує весна і мучить життєзною:
В несмілім поцілунку зливаються слова
І дощ іде тканиною дівочих парасольок
На лавці з Руставелі - бабуся-самота.
У гаморі спокус ці шпильки одинокі
Бабуся сам на сам з миттєвістю весни
Тече краплина склянкою, а я без парасольки
На три погожі дні два раптом дощові.
Не хочу того сонця, весни не хочу більше
Якщо не маю з ким і келих розділить
Моя весна пішла, і слова не зронивши
Хіба до самоти на лавці говорить?
