А ми падаємо звично в прірву облуди,
Бо можновладці ковдру тягнуть на себе –
Наші голі ноги вкривають розсуди,
Що кожний спроможний бути велике цабе.
Церква, комуняри, демократи, ви чули, –
Щастя нашого рабства майстерне ховання,
І тягнуть нас в мрію, щоб в ній ми поснули,
Бо так ми не відчуємо їх ошукання.
Та завжди знаходиться час/шана герою –
Він розбиває рожевий кокон терпіння:
Ненависть і захват кровавою грою…
Невже чекає на це нове покоління?
07.02.2017
К.
