На пероні стояв молодик. Темне волосся розвівалося від холодного зимового подиху. В руці то загорався, то гаснув нікотиновий світлячок. До приїзду потяга залишалося хвилин десять, можливо дванадцять; годинник постійно давав задню, а з перону не видно майже нічого, нічого що могло б натякнути на довгоочікуваного прибульця. Поруч із ногою хлопця стояла сумка, такі шиють славнозвісні тайванські модельєри. Коричневі туфлі побиті не однією осінньою зливою були застарими, та вигляд мали охайний, доглянутий. Сині брендові джинси зливалися з довколишньою темрявою, навіть витерті коліна ховалися за мороком, із молочним відливом холодного туману. На годиннику була майже північ, майже чотири нулики, які проводять межу між тепер і незабаром, між прожитим і очікуваним. Штани, на худому тілі, тримав шкіряний коричневий пояс із жовтуватою класичною пряжкою. Сірий светр скоріш за все був зв'язаний матір'ю, був цупкий і теплий. Поверх сірого лягав чорний колір куртки, такої пухової, як ото шиють китайські комуністи, навчені і з свідоцтвом про народження. Межу часу і простору дальнім світлом розірвав величезний потяг, така собі вдосконалена машина постіндустріального виробництва; застара, щоб бути комфортною, і занова щоб бути паровозом. Сонні але не малоактивні подорожуючі почали випадати з прочинених дверей. Десятки молодих, старих, ще зовсім дітей і вже зовсім зрілих особин рухалися в сторону переходу. На третій платформі, о третій хвилині по півночі, кароокий молодик підняв сумку і зайшов до вагону.
Контролер подивилася квиток, оголосила місце і блимнула ліхтарем в сторону машиніста. Поволі, ривками і скреготом тонн металу об струни колії, машина часу рушила вперед.
На мить зникло світло. В тон руху: тудух-тудух, тудух-тудух, тудух-тудух...тууу-тууу, хлопчина йшов до свого купе. Ручка замучена часом, поскрипуючи, піддалася натиску і двері відчинилися. Всередині була дівчина, яку він не розгледів але привітався. Не рідко батьки прививають дітям хороші манери, хоча більшість тільки вседозволеність і безсоромність. Поклавши свою сумку на верхній полиці, він закрив двері. Сів, подивився на Квадрат ночі. Скло відбивало світло лампи і на мить здалося, наче з-за меж темних рам винирнуло сонце...мить...і втекло в ту ж темряву, що породила його. Навпроти нього сиділа дівчина. Коричневий шарф першим кинувся йому в очі, природні кольори завжди чарували своєю простотою. Підвівши очі в гору побачив, як на обличчя спадає волосся, коротке і не фарбоване. Подивився в очі, і відразу відвів погляд. Легка румяна з'явилася під очима. Вона читала книгу, якби можна було показати ті символи на пальцях, то певно не закінчилося б просто гіпсом. Він знову звів на неї погляд, щоб роздивитися детальніше все, що її доповнює або ж навпаки робить недосконалою. Прискіпливість до дівчат в нього з'явилася давно, коли всі кепкували з його внутрішнього, і не рідко, із зовнішнього вигляду. Така собі підсвідома система захисту від зовнішніх подразників. Ото ж він намагався знайти те, від чого можна втратити до неї інтерес.
Сині, трохи потерті джинси повністю прилягали до її ніг. Тоненький светр зеленого кольору не викликав впевненості, що їй в ньому тепло. На правій руці було кілька таких тонесеньких кілець-браслетів. На лівій, на середньому пальцеві, була примітна але в той же час проста каблучка, інкрустована кількома каратами темного каменю. Лак на нігтях в тон підходив до шарфа. Так тонко і легко підібрані кольори. Стосовно взуття, то воно було охайним, чорним, шматком мертвої телятини. Середній каблук - влучний вибір, якщо ти не хочеш здаватися шльондрою. Поруч з нею лежала куртка, чи може пальто, якось неохайно кинуте, зіжмакане чорне щось. З іншої сторони дамська сумочка, а поруч із нею більша, в якій возять причандали для подорожей. На перший погляд вона була просто дівчиною, напроти якої сидів просто хлопець.
Потяг прямував в сторону міста Ігрик, з міста Ікс. Для одних спосіб добратися додому, а для інших останній шлях в нове життя. Час пролітав дедалі швидше, розвіявся туман і розійшлися густі хмари. На небі засяв молодий місяць. Блідий як сум і недосяжний, як вчорашній день. Він підвів погляд на дівчину. Заговорити, чи промовчати. Як вона відреагує на прояв цікавості. Дивно було сидіти, дивитися і не знати, як і що зробити спершу. Хотіти доторкнутися і боятися непорозуміння. Мріяти далі, чи просто забути і прокинутися...
ID:
716118
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.02.2017 19:37:19
© дата внесення змiн: 03.02.2017 19:37:19
автор: inda_hata
Вкажіть причину вашої скарги
|
