«Чому ми не білі птахи
над пінними брижами моря?
Ще метеор не згас,
а нас вже полонить туга...»
(Вільям Батлер Єйтс)
Джеральду ФітцДжеральду – Ґеройду Ярла Мору, VIII графу Кілдер, некоронованому королю Ірландії. Щиро.
А я вписую літери хмар
У літопис синього неба,
Пишу про лордів гонору,
Про графів торфовища гиблого
(Гибій, писарю, гибій!),
Про горобців замку зруйнованого
(Цвірінькайте, вам то що...)
А я пишу пером крука –
Того самого, що Каханна Фіах,
Занурюючи в чорнильницю
Ірландського моря:
Тому й слова мої прозорі,
По синьому писані,
Ніхто їх не прочитає
Крім птахів легких як вітер,
І то лише лебедів – тих самих –
Золотим ланцюжком поневолених,
Яких шукав Мак Лір, але марно,
Бо все в наших літописах
Намарне,
Навіть якщо вони писані
Не на синьому небі,
А на шкірі корові білої.
А Сонце червонобоке, як і раніше, падає
У прозорість гіркосолону –
До лускатих срібляників –
Холоднокровних мовчальників,
А день, як завше, гасне –
Кельтські бо сутінки,
А бруківка з наших надгробків мощена,
А крім руїн нічого й класти до торби Часу –
Старця сивобородого
(Йому в торбу, а Землі в скриню),
Добре хоч вона не прозора,
Як би то нам по кістках ходилося-стукалося
Чи то танцювалося...
Якщо присвята - давно похованому під хвилями прозорого часу, то завершення мало б звучати так:
.
Добре хоч вона не прозора...
Як би то нам по кістках ходилося-стукалося
Чи то танцювалося?
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за пораду! Мождиво... Цей текст спонтанний. Вын про щось таке, що лишаэться поза текстом...