Що доля жіноча, найважча, найвища,
Пороша на скронях, натруджені руки,
Тягнулась, встигала, бо діти найближчі,
А вже найдорожчі маленькі онуки.
Не брала чуже, вся надія на своє,
І дякувать Богу, що діти щасливі,
Звичайно замало, що внуків лиш двоє,
Та були б здорові і Господу милі.
І люди шанують за працю хорошу,
За те, що сама і всьому дала раду,
Не нила, не кляла ні долю, ні владу,
А чесно несла по життю свою ношу.
Вже руки ослабли, а в хаті охайно,
Стара скатертина, узвар з пампухами,
Чекає, як вміють чекати лиш мами
І зрідка виглядує в вікна потайно.
ID:
712472
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 16.01.2017 11:56:23
© дата внесення змiн: 16.01.2017 11:56:23
автор: kalush
Вкажіть причину вашої скарги
|
