Невже на тебе я роки чекала,
Нікого не пускаючи у душу?!
Невже ти – той єдиний, незабутній,
Кого з цих пір терпіти завжди мушу?!
Твої слова-образи гострим лезом
Між ребер в саме серце проникають…
Який же гріх я мала зітворити,
Щоби Всевишній міг тебе мені «подарувати»?
Якби ти тільки знав, чи міг відчути,
Скільки терпіння й нервів ти моїх з’їдаєш!
І коли в очі дивишся мої ти,
Немов у саму душу заглядаєш.
Ні! Я не хочу, щоби ти змінився!
Не хочу тебе повністю міняти!
Бо саме ось таким зміг душу зачепити.
Бо ОСЬ ТАКИМ, можливо, зможу покохати.