Завжди роботящі руки були
Жінок-українок… побілена хата,
Хрещаті й мережані ще рушники,
Садку і городу врожай багатий…
І мальв із трояндами мова тиха,
Коли йшла селом череда,
Жили… і ніщо не віяло лиха,
Хто знав, що села торкнеться біда.
Був глечик завжди молока теплий, повний,
Цілющий ще сонячний мед
І хліб на столі, з печі вийнятий щойно,
Від цього ніхто б не помер.
А доля, як пісня, глибока, тужлива,
Як берег далекого краю ріки,
Земля зігрівала, щедро ростила…
чому ж бо були голодні роки?
Чи час був, можливо, неврожаю
Слід шрамом на серці проліг,
Торкнулося горе рідного краю,
Торкнулося рідних моїх.
Замучені очі на все споглядали
І жити кожен хотів,
Їх висівки, кінський щавель рятували
І юшка із зловлених ховрахів.
Не пусто на цвинтарі, де правду діти,
Валив із ніг голоду мор.
Маленькі гробки – заховані діти…
Це часу біль, злочин, ганебний торг.
Шумить і голосить отам яворина,
Розбитих душ – зажурливий стон,
А ще проросла колюча шипшина,
Де вічний і вічний сон.
В народу є пам’ять, вона непогасна,
Як зірка в туманному тлі…
Коротка дорога та світла і ясна,
Як крихітна свічка в моєму вікні.
