Місто. Осінь. Мимовільні погляди перехожих на порозі коштовних тротуарів. Янтарні мотиви, розбавлені акордами смарагдів. Полеміка вітру й сонця частує думки метафорами. Скрапують рими, вдихаються звуки. Урбаністичність затримує рухи. Парад парасоль на платформі повітря. Вітер сковує мрії, кидаючи вістря. Не навіюй думок! Чуєш? Не треба. Краще линь до пташок, розмовляючи з небом. Розірвись у фальцеті на піку надій. Не чіпай, зупинись, не кради моїх мрій!
Сірі небеса простягують руки додолу, окриляючи фантазію вирієм подій. І крокуючи в ногу з думками, бачиш ще одну душу в дзеркалі кавових вій. Споглядаєш життя: всі тривоги, думки, сподівання.. Крізь зіниці вриваєшся в сутність, колишеш смаки. Епізод постає, залишається – інтегральність. Постмодерний ескіз – німоти.
Сутність засмучена, сповнена крику, тривоги. Зімкнені намертво рудохолодні вуста. Погляд втинається глибше, катуючи слово. У досконалості звук – це і є пустота.
Час, як завжди, ворогує із вітром невпинно. Крок.. – і зникає душа шурхотінням з-під ніг…
… Очі заповнені слізьми ця осінь опустить. Бабине літо розірве суміжні нитки. Образів синтез туманами в серце пропустить. Падають з листям на аркуш тактовні рядки.
… Оплакує небо життя молодого погляду. Сакральне для думки, та надто коротке для огляду.
