Промоклі засохлі сни без спокою волі та долі.
У дзвіниці спів тремтіння не нашої ,чужої долі .
Ми сильні ,ми не кволі .
Не буття, а щастя наше з вами - це каяття .
По кроках шпигуємо, ми до себе з вами лютуємо.
Коли б приспати сумління ,
Та поринути у різнобарвні стіни без мімів ?!
Мені так багато потрібно написати !
Без слів всі сни закінчити ,не зволікати.
Власні грані перебільшення .
А як далеко я зможу зайти до глибини сльози ,
Каплі чистої моєї кристалічної води ?!
Я йду поволі сохнуть болі, паралелі мої акварелі .
Я розфарбую печалі сталлю духу сили волі ,
Та моєї до мистецтва і світу любові .
Квіти не сохнуть, а покидають дім вітражних змін !
Великий вам уклін ,що зміни є живі та будуть,
Без атрибутів зла про всіх забудуть.
Скажу вам друзі мої любі, крокуйте з любов’ю
Щиро до людей, мило та правдиво .
Я не навчаю ,але зумію та переконаю ,
Що не зав’яли души на землі ,
Справжніх лісових фей, музики ідей .
Класика мене подвигає ,
Сумління та докори примруживши ,
Як вічі сліпих та вуха німих !
Не забуду правду я ніколи ,промоклі сни ,
Засохлі слова ,бо таке воно моє каяття .
