71. Крах Щастя. 3. ДІТИ
21.10.2016* 12:15
Моє ставлення до дітей взагалі, а до моїх – особливо, завжди базувалося на тому, що від самого народження це вже особистості, тому і вести себе з ними треба відповідним чином. Я ніколи не сюсюкав з дітьми.
Так, як можна довше, поки вони це дозволяли, старався бути з ними лагідним, але маю гріх: інколи зривався і підвищував голос на них, бо маю, на жаль, один із недоліків: для мене червоною ганчіркою є дурість і хоча би натяк на брехню.
Так, я всіх своїх дітей купав після народження, носив на руках, а потім і на копах. Це була така насолода! Завжди вона переповнювала мене ніжністю до них, хоча хто з них це пам’ятає зараз? Природно: ніхто.
Так, я завжди знав, що у мене діти талановиті і мають гарний потенціал. І не зважаючи на те, що життя жорстко корегувало можливості реалізації їх талантів; не зважаючи на те, що кожна моя дитина не реалізувала ще свої можливості на «повну котушку»; не зважаючи на те, що більшість з них живе своїм особистим життям, де нема місця мені; не зважаючи ні на що, я пишаюсь своїми дітьми і, напевно, це дійсно єдине в моєму житті, що я виконав вельми не погано. Хоча повністю я брав участь у вихованні тільки молодших синів, а інших – в межах до закінчення періоду «садочок».
Моє відношення до молодших синів було обумовлене, як я тепер розумію, багатьма факторами.
По-перше, вони народилися в коханні батьків, хоча тут нічого особливого і не було, бо всі мої діти так народилися. Була тільки одна специфіка: я тоді був переконаний, що тільки дві мої старші доньки і два молодших синах уникнули дії телегонії.
По-друге, вони з малеча проявляли кмітливість і тягу до малювання, а я так мріяв, щоб мої діти реалізували те, що я не виконав у своєму житті. Саме по цій причині я потягнув їх у спорт – вони почали тренуватися в секції фехтування спортклубу «Динамо», де директором був Григорій Крис. Це була моя друга спроба втягнути мою дитину у фехтування. Перша – я привів туди Бажена. Крис пам’ятав мене ще тоді, бо ми зустрічалися на бойових доріжках, ще посміявся: «То може твій син шульга повторить мої досягнення?!» Я посміявся теж, знаючи, що Бажен не буде Олімпійським чемпіоном. А коли я привів Світозара і Дарія, то Крис вже не пам’ятав мене – сотні батьків дітей пройшли перед його очима за цей час. Дарій ще в школу не ходив, був наймолодшим у Дитячий фехтувальній школі «Динамо», а Світозар зразу почав проявляти таланти – тягнуті м’язи від народження давали таку можливість, і його моторика.
По-третє, у нас була неймовірно дружня і чесна сім’я і сини росли із щирою любов’ю як до матері, так і до мене. Вони купалися в щасті кожний день у повному порозумінні цього слова. При цьому у Світозара рано почав проявлятися сарказм, а у Дарія – здатність гострослова, немов він отримав у спадок цю здатність від моєї бабусі Зіни по материнській лінії.
Четверте, нарешті, у них зразу проявилися спадкові Розширені Сенсорні здібності і мене це переповнювало гордістю. Я довго не розумів, як це так: вони мають ці Здібності, але не є вираженими дітьми-індиго. І тільки потім прийшло розуміння/знання, що діти-індиго є «барабанщиками», які ідуть попереду головної і основної маси новоявов, а мої діти і є такими представниками Нового, провозвісниками Шостої Вертикальної Раси, де Розширенні Сенсорні здібності є буденністю, а не особливістю. Подальше життя показало, що так воно і є.
Коли почали проявлятися перші ознаки того, що мати торпедує нашу сім’ю, сини прийняли це із подивом і оціпенінням. Але потім вони почали все активніше і активніше проявляти своє відношення до цього.
У Світозара це проявлялося в бурхливих реакціях на різні ситуації. Але я досі вдячний йому за те, що у нього тоді вистачало розуміння бути тихим, коли біль розривала мене, адже я зразу Побачив/Відчув/Усвідомив яка шкода буде завдана нашим синам при руйнації сім’ї.
У Дарія це проявлялося через підкреслено ніжне відношення до мене.
Зараз мимоволі пригадую окремі акти із життєвої драми того часу.
Відпочинок у 2002 році сім’єю. Я тоді ще ніяк не міг змиритися з неминучим крахом і всіляко прагнув поновити звично нормальні стосунки з дружиною. І от я майже силою примусив її мати близькість. На другий день у мене з’явилось в непотрібному місці новоутворення. Сказав їй про це і її реакція була проста: вона посміхаючись сказала мені, що це Кара мені за те, що я її примушую. Ми були одні в будиночку відпочинку, діти десь гуляли на території бази відпочинку, то я не стримувався і було бурхливе обговорення. Із будинку я вивалився в стані грогі, біль розривала мене, в голові крутилися якісь ідіотські думки. Я ледве контролював свій психічний стан. Майже нічого не бабичі я кудись йшов. І раптом побачив перед собою Дарія – згадав, що він ходив дивитися коли будуть мультики в кінозалі.
Дарій зупинився, побачивши мене, швидко, але уважно подивився на мене і сказав:
- Тато, нахились, будь ласка, я хочу обняти тебе так, як я завжди обнімаю маму.
Я присів на навпочіпки, нахилився і цей малюк обняв мене, прихилив голову і почав шепотіти: «Я люблю тебе, тато». Мене розпирали ридання, ледве стримувався, а він продовжував мене обнімати, поки я не взяв себе в руки. Потім він взяв мене за руку зі словами:
- Пішли, тато, трохи погуляємо разом.
Один раз у 2003 році був випадок, якій досі мені до кінця не зрозумілий. Увечері дружина прийшла пізно додому, як завжди я нагодував дітей, поклав спати, її чекала вечеря, але вона присікалася до чогось і влаштувала скандал. Винен: не витримав, теж голосно говорив, з емоціями, адже я людина вельми емоційна і визнаю це недоліком. Розбудили дітей. Світозар був в ярості, а Дарій навіть почав схлипувати. Якось все заспокоїлося.
Вранці всі прокинулися, збираю дітей до школи, але дружина знову завела свою волинку про мою нікчемність. Я із синами стоїмо в коридорчику квартири. І тут Світозар повертається до Дарія і говорить:
- Дарій! Я не розумію! Ми ж з тобою вночі гарно поговорили з ними, вони нам обіцяли вести себе добре, а тепер таке! Що скажеш, Дарій, чому це так?
- Я не знаю. Теж не розумію.
Вночі я не говорив із синами, я спав. Вона – теж. Отже, вони зробили розмову на Вищому рівні, на рівні Підсвідомості.
В ті часи я був любителем сауни зі стажем. Раніше завжди ходив по саунам разом із Баженом, а тепер почав з 2000 року ходити із Світозаром і Дарієм. Ми відпрацювали таку систему: я з роботи під’їжджав до зупинки транспорту біля Кирилівської церкви, Світозар разом з Дарієм приїжджав на цю ж зупинку з боку Троєщини, ми зустрічалися і йшли пішки на «підпільну» сауну при автостоянці Академії Наук, купували по дорозі різні смаколіки до сауни. І дві години потім були у чоловічому суспільстві любителів сауни. Мої сини були наймолодші, але можливо саме тому до них відносилися всі вельми поштиво і їх дні народження відмічали точно так, як і всього товариства. І так на протязі багатьох років, кожний вівторок і четвер. Діти навіть домашнє завдання робили в сауні.
А їх мати в цей час десь мала своє життя.
А ще ж були тренування фехтування по понеділкам, середам і п’ятницям! Так що життя моїх дітей було насічене, як і моє, бо їх треба було привозити та забирати, а це час.
Досі пам’ятаю прикрий випадок із Світозаром.
Я відвіз його на тренування, повернувся додому, забрав Дарія із садочку (він тоді ще не ходив на тренування), почав готувати їжу, щось там було із Дарієм, потім займався своїми справами, здається щось малював і Дарій біля мене, і забув про Світозара. І раптом як сполох в голові: «Світозар!». Погляд на годинник – 21:00. У мене серце впало: тренування закінчуються в 20:00. Умовляю Дарія чекати нас і даю йому якесь завдання, кажу, що я їду за Світозаром, то нехай Дарій чекає нас. Кидаюсь до стоянки приватних таксистів, хапаю перше-ліпше і умаляю як можна швидше їхати на Печерськ. Пояснюю шоферу чому так прошу. Їдемо, а в цей час у Києві пробки, як завжди. Я в таксі не знаходжу собі місця і тільки повторюю: «Синку» Чекай мене! Чекай мене!»
Нарешті підлітаємо до будинку спортивного комплексу, я вискакую із таксі, підбігаю до головного входу і бачу свого сина, який сумно дивиться на мене через скляні двері входу. Окрім нього – нікого нема, тільки черговий в глибині фойє. Ледве не плачу і прошу сина вибачити мені, а він сумно та спокійно каже: «Ти ж приїхав!»
Назад їхали на цьому ж таксі, але вже спокійно. І з Дарієм нічого не трапилося поганого без нас.
Світозар вчився в 4-класі і треба було готуватися до вступних іспитів до Республіканської середньої Художньої школи. То я прийшов до неї і домовився про те, що його буде готувати до вступних іспитів гарний викладач. Такса стандартна – 10 євро за годину занять, заняття – по суботам і неділям, по дві години. То в ці дні ми із синами їздили втрьох – від зупинки транспорту ми йшли пішки до майстерні викладача, залишали Світозара на дві години, потім ми з Дарієм йшли до мене на роботу, благо вона була через квартал від майстерні, там Дарій робив уроки чи малював, я проектував, адже я тоді розроблював проект кондомініуму в Плютах, потім ми забирали Світозара із майстерні і поверталися додому. Дома обов’язково щось смачне треба було мати, а ще краще – по дорозі, бо у нас була така традиція: після тренування я завжди їм купував сік і печиво з цукерками на їх вибір, до сауни теж щось таке, то як можна було не робити після малювання?
І була страшна криза, коли мати моїх синів повністю припинила бачитися з ними. Це вже був 2004 рік. Три місяці кожну ніч аж до Нового року 2004/2005 я кожну ніч майже не спав, бо то один син в істериці, то другий. Дарій спав на першому ярусі двоповерхового ліжка, то я брав його на руки і носив, заспокоював, співав різні українські пісні. Із Світозаром було складніше, бо я його не міг витягнути до себе на руки. то ставав на край ліжка Дарія, перехилявся через борт ліжка Світозара і нашіптував йому різне заспокійливе. Ті місяці були тяжкі для мене, я весь час хотів спати, але наші сауна, спорт та мистецтво не припинялися.
Новий рік 2004/2005 ми зустрічали повністю самі, без матері синів, адже вона нарешті отримала розлучення і щезла з нашого горизонту. Був, як завжди, святковий стіл, який ми традиційно поставили напроти телевізора. І тут мої син мене здивували.
Коли зазвучав наш гімн, то вони встали по стойці струнко на свої стільці, приклали правиці до серця і проспівали гімн. Я встиг зробити навіть фотокартку цього. А потім, коли прийшов час говорити другий тост, а у нас він традиційно раніше був за маму, то Світозар встав, підняв бокал з дитячим шампанським і сказав:
- Тато! Ми тут порадилися з Дарієм і бажаємо тобі, щоб ти в цьому році знайшов нам молоду маму!
Три роки на кожний Новий рік другим тостом він говори такі слова.
ID:
695817
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.10.2016 14:58:48
© дата внесення змiн: 21.10.2016 14:58:48
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
