Вона знає, де світло стає владарем темноти,
Та чекає, коли їй хтось скаже: «Ти вільна! Лети!»
Навіть якби хотіла, вона не змогла б все пізнати.
Все бажає дізнатись, що значить, коли ти жива,
Та чекає на ті заповітні живучі слова,
Що її оживлять й ледь живу її змусять літати.
Вона бачить вночі, як думки її йдуть у танок,
Хоч й не знає своїх найтайніших, найглибших думок,
Та, якби захотіла, змогла б в собі Всесвіт відкрити.
Розглядає себе у дзеркалах запівнічних снів,
Хоч й забула, хто їй про красу нелюдську говорив.
Бо, якби вона знала, цей хтось й дня не зміг би прожити.
Вона чує мелодію й серцебиття у собі,
Й коливається, ніби листок на старезній вербі.
Та чи мала б вона взагалі все це бачити й чути?
Сни розбурхують пам'ять у світлій її голові,
Ніби вітер поривом дає купу листя траві,
А вона знов і знов прокидається в часі закута.