Ти залетіла у моє вікно,
Неначе лист пожовклий на чуже подвір'я,
І повна пахощів, як вранішнє вино,
Розбудила п'яне надвечір'я.
Ти без ключа відкрила двері, увійшла,
Дбайливим поглядом ти мною промайнула.
Хіба у тому є моя вина,
Що літо враз було, а вже минуло?
І в кожен дім ти шлеш своїх гінців,
Під кожні чорні брови зазираєш,
Туманами недоспаних солодких снів
І гіркою кавою кохаєш.
А світ біжить, біжить перед снігів,
Йому не стане сили зупинитись.
До тих далеких невідомих берегів,
Де кожен з нас би мріяв опинитись.
І плачеш ти дощем посред ночі,
Вітрами розганяєш свої муки,
І це такий собі наївний злочин:
Лиш ледве-ледве чутно твої звуки.
Коли опустиш посірілі очі,
Бліде обличчя, сповнене жалю,
Приходь — у себе прихищу охоче
І осіннім чаєм... напою.