|
Знову вересень.Школа в якій колись вчилися з Вовкою, братом, до восьмого класу, а тепер я живу поряд з нею, ожила. З ранку і до самого вечора чути дітворячий галас, команди вчителя фізкультури, гупання м’ячів,які час від часу летять на наше подвір’я чи город. Я дуже люблю спостерігати за школярами. Вранці вони серйозні, охайні,бо йдуть з дому, а ось після закінчення занять – веселі, іноді – сумні,чи задумливі.Зараз у мене біля подвір’я цвітуть на двох великих клумбах айстри. Пишні,високі, різнокольорові. Вони дуже приваблюють дітлахів, які, як їм завжди здається, зривають квіти непомітно.І добре, якщо вони їх подарують мамі чи бабусі, а не через декілька метрів викинуть на узбіччя.
Ось саме в такі моменти мені згадується наша з братом пригода. В далекому 1972 році ми закінчували десятий клас, червень, залишилося здати один екзамен – суспільствознавство. І все – атестат, доросле, таке цікаве і незнайоме, життя. Вчителем був Георгій Яковович Піняков, якого всі, і учні, і діти між собою називали Гєгою. Історик, який дуже любив те, чим займався. До роботи відносився дуже відповідально, з любов’ю до дітей, був професіоналом і прекрасним вчителем. Уроки проводив цікаво, але був дуже строгий до тих учнів, котрі відносились зневажливо до його предмета. Ось саме до таких учнів відносився і Вовка. Здати екзамен на трійку йому було майже неможливо,але брат, як і всі інші учні, знав про малесеньку слабкість Гєги – любов до квітів. Він і сам вирощував різноманітні кімнатні квіти і був в захоплені, коли йому дарували букети. Особливо – півонії. Жив історик з старенькою матусею, яка дуже раділа, коли син приносив букет додому,бо для неї це була найвища оцінка роботі її хлопчика.
Дома у нас півоній не було, а ось недалеко від нас, на паралельній вулиці жили мамини колеги, вчителі Андрій Іванович,фізик, і Варвара Матвіїна, біолог, які вирощували півонії різнокольорові й шикарні. В пору їх цвітіння по вулиці плив такий аромат, що паморочилося в голові. Це була така краса, що аж подих перехоплювало. Вони вирощували квіти не на продаж, для себе. Але, коли знайомі чи сусіди зверталися з проханням дати їм букет для якогось особливого випадку, ніколи не відмовляли. Ось і у Вовки не було іншого виходу, як йти і випросити букет півоній. Але він чо- мусь вирішив, що звичайний букет з десятка квітів ніяк не зможе вплинути на доброзичливість Гєги.
Рішення не обговорювалося – йдемо красти квіти і все. Коли стемніло, Вовка і я, і ще два наших однокласника, Вовка і Сашко, пішли разом з нами на «діло». Брат з Сашком перестрибнули через низенький парканчик і почали шматувати квіти. Ми з Вовкою, однокласником, прикидалися закоханою парочкою, щоб відволікати увагу неочікуваних перехожих. Здавалося час зупинився, а хлопці ніяк не поверталися. І раптом голосно, верескливо почала кричати серена, а в усіх вікнах вчительського будинку загорілося світло. Хлопці перестрибнули паркан , кинули мені оберемок півоній і побігли пригинаючись, геть попід дворами. Вовка, що стояв біля мене, теж різко розвернувся і дременув за ними. Я стояла, як вкопана. Через декілька хвилин, я теж побігла, але в іншу сторону. Через декілька метрів з-за старого височенного тополя вийшов кремезний хлопець і несподівано схопив мене за руку. Його монолог мене спочатку злякав, а потім здивував. «Стій. Ольга!? Ти? А де ж твої подільники?, - і розреготався. І раптом я впізнала його – Юрко, з яким ми вчилися до восьмого класу. Він провів мене до самої хвіртки,підождав, коли я зайду на сходинки ганку і, посвистуючи, пішов додому. Квіти я поставила в велику цеберку,заховала їх в коморі і пішла в хату. Вовка
прийшов через хвилин двадцять,чомусь здивувався, що я вже дома. Я з образою в голосі, розказазала про мою зустріч з Юрком. Вранці мама знайшла квіти. Ми збрехали, що це мені подарував Сергій, сусід – однокласник, якому я подобалася з першого класу. Мама повірила. Екзамен Вовка здав. Додому ми прийшли в піднятому настрої, бо вже закінчилися шкільні перепитії і попереду нас чекало новее, доросле життя. Мама нас привітала і тихо сказала:«В школу приходив Андрій Іванович, дуже засмучений,бо вночі хтось порвав півонії та й ще добряче потупцювався по грядці.Йому було дуже погано, навіть швидку викликали. Це ж не ви, правда?». Ми, ховаючи очі, мовчки
закивали головами.
Аж через п’ятнадцять років ми мамі сказали правду. Вона осудливо подивилася на нас і промовила: «Я так і знала.Тільки й чекала весь час, коли ви зізнаєтесь. Довгенько ви збиралися».
Ось тепер я ніколи не кричу, коли бачу, як дітлахи рвуть нишком квіти. Тільки один раз вийшла і сказала дівчаткам, які йшли в той час зі школи, що вони можуть до мене звертатися, якщо їм будуть потрібні квіти для якогось випадку. І попрохала не зламувати навмисне, щоб потім викинути на узбіччя, чи просто розтоптати, квіти. Я й досі відчуваю провину перед Андрієм Івановичем і й досі картаю себе, бо так і не змогла вибачитись за вчинене нами мародерство.
ID:
690276
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 23.09.2016 00:01:25
© дата внесення змiн: 22.04.2017 14:08:47
автор: Радченко
Вкажіть причину вашої скарги
|