|
Нервово палячи сигарету «суперслім», вона сиділа у своєму «Rolls Royce» і думала про своє минуле, теперішнє і майбутнє життя.
Вона – звичайна провінціалка, в минулому - валютна повія, а зараз - просто неймовірно гарна та напрочуд розумна дівчина, на вигляд двадцяти шести років. Вона – це Марія Браун, дружина відомого мільярдера, власника десяти нафтовидобувних свердловин, фірми, що займається нафтовим бізнесом та розгалуженої мережі автозаправок по всьому світу Пітера Брауна.
Марія ніяк не могла збагнути: як вона, двадцятишестирічне дівчисько і повія (тепер вже, щоправда, екс-повія), змогла привабити свого чоловіка, який на десять років за неї старший, на п’ятдесят мільярдів багатший, удвічі популярніший, ставний та завидний холостяк і ще й іноземець! Що ж він у ній знайшов? Чим вона його так приваблює? Можливо, її чоловік збоченець і йому подобається бути одруженим з екс-повією? Чи це якась чергова гра багатого чоловіка? А, може, це усе піар? Але ж він присягався їй, що кохає її. Він дав обіцянку перед Богом біля вівтаря у храмі, що буде з нею і в горі, і в радості, і в здоров’ї, і в хворобі, і в багатстві, і в бідності, пообіцяв ніколи не зраджувати її і не брехати. До того ж, він давно хоче, аби Марія народила йому двох чудових дітей. Проте, у долі на все свої плани…
Марія витягнула з бардачку свого автомобіля результати аналізів, котрі здавала тиждень тому у центрі репродуктології. З її голови ніяк не виходила думка: що буде, коли Пітер побачить це?... А як же бути їй? Вона ще така молода жінка і їй вже не судилось почути слово «мама» з уст своєї власної дитини! «Ні! Це все брехня! Підступна брехня! Цих лікарів хтось купив!» - проносились думки в її голові. Та хіба вона може повірити у те, що це – правда? Вона не може з цим змиритись. Або це – брехня, або їй немає для чого жити. Адже вона ніколи не зможе відчути життя в собі, ніколи не зможе простежити за його розвитком від самого початку – маленької клітинки, що більше схожа на крапочку чи краплину води, - і аж до самого кінця – маленької істоти, що гідна того, аби належати до Homo Sapiens… А, може, вона гідна навіть більшого. Гідна, аби її любили.
А чого гідна Марія? Невже вона не гідна стати матір’ю і прикласти хоч раз у житті своє маленьке дитя до грудей? Невже вона не гідна любові? Можливо, її не дуже далеке і не дуже близьке минуле стало причиною її біди?... Кажуть, що дівчата легкої поведінки покарані природною стерилізацією. Мабуть, то її таки Бог покарав. І вона не в тій ситуації, коли можна прокричати у небеса запитання «За що?», тому що вона сама наперед вже знає відповідь… А відповідь криється в її минулому. В усьому винне її кляте минуле! Ні, то не минуле…. То вона сама, чорт забирай! Краще б вона взагалі не народжувалась на цей світ…
Марія досхочу накаталась містом, тепер пора додому. Але ще хвильку: потрібно знищити ці дурні аналізи. Пітер не повинен дізнатись про її безпліддя. Коли прийде час, то вона сама йому про це розповість, без всіляких папірців, які не вартують навіть дрібної частинки уваги. Але ж… вона так не хоче йому брехати. Марія обіцяла не брехати йому біля вівтаря у храмі, коли вони вінчались. Та тепер, виходить, що вона порушує свою клятву.
Вона розірвала цей міцний папірець в шматочки. У цей момент її очі засвітились злістю і гнівом, ненавистю і звірячим інстинктом. В погляді виднілась образа. На кого? Вона сама не знає. Мабуть, на себе. А ще, можливо, на матір, яка, народивши її на цей жорстокий світ, викинула її на вулицю, як непотріб, як сміття, через що Марія згодом, у свої сімнадцять «з хвостиком», стала заробляти своїм юним тілом на прожиття. Та хіба ж це матір?! Ну, чому ж їй Бог дав дитину, а Марії не дає? Вона точно буде кращою мамою. Вона точно не допустить того, аби її дитина заробляла своїм тілом. Ні у сімнадцять, ні в двадцять сім, ні в сорок. Ніколи! Раптом, на її лиці замиготіла така безпомічність. Марія виглядала в цей момент, наче зранене кошеня, яке тицьнули носом в її помилку, в її злочин, за який вона відбуває покарання і в якому давно вже розкаялась. Хіба ж Бог не всепрощаючий?! Хіба Він не пробачає навіть тих, хто скоїв найбільший гріх, але щиро покаявся в ньому? Вона ж покаялась… Але покарання їй, як виявилось, все одно не уникнути. Звісно, вона ж навіть зачата була порочно. Її матір просто спала зі всіма підряд і одного разу завагітніла. Як вона тільки не намагалась позбутись від цієї дитини… Проте, Марія гідно трималась за життя. Вона, ще навіть не народившись, боролась за шанс вижити і вже нажила собі ворога в лиці своєї непутящої матері, в лоні якої Марії довелося виживати аж цілих дев’ять місяців. І невже вона так затято боролась і, тримаючись на волосинці, хапалась за останню рятівну соломинку, аби вижити, щоб тепер дізнатись, що вона просто безкорисна, порожня і непотрібна істота? Ні, цього не може бути! Не може бути, аби все було настільки складно і настільки погано… Цього не може бути!...
Марія зібрала усі шматочки триклятого папірця і вийшла до ставку. Ставши на мості, вона довго думала чи не повторити долю цих шматочків і не пірнути у цей ставок вже раз і назавжди… Але як же Пітер? Він цього точно не витримає. Ні, вона повинна тримати себе у руках. Вона мусить! А тому, декілька хвилин подивившись в ставок, виплакавшись йому, як старому доброму другові, і викинувши шматочки папірця, який підтверджував її безкорисність у цьому світі, вона повернулась до свого автомобіля, відкрила двері, завела двигун і відправилась додому, думаючи про своє минуле, теперішнє і майбутнє життя. Стоп! А чи є у неї якесь майбутнє? Тепер воно явно опинилось під великим знаком питання…
ID:
677478
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.07.2016 22:16:48
© дата внесення змiн: 11.07.2016 22:16:48
автор: Іванна Западенська
Вкажіть причину вашої скарги
|
