-Ні!Ні!Цього не може бути!
-Донечко! Що з тобою?Прокинься!Ти чуєш?- пробуджує мене мама.
- Та вже чую ,мамо.Я боюся...Він може збутися,цей сон...
Мама гладить мене по скроні ,по волоссю,- і я трохи заспокоююся.
-Таке наверзлося...Я пробираюся гущавиною все вперед і вперед.Якась невидима сила мене підштовхує,а я не зважаю ні на що.
А навкруги стріляють, вибухають бомби, палає вогонь.І ось я добираюсь до воєнного госпіталю.Там повинен бути наш ...Іванко.Тут виходить медсестра і каже мені,що я спізнилася ,що Іванко уже...уже помер.
-Та живий наш Іванко, живий!Он щось майструє разом із татом.
-Але ,мамо, в нашій країні війна.Як це страшно, навіть у сні!
-Так , доню, - каже мама, - найстрашніша біда - це війна.
А я не можу заспокоїтися.Як так!?Скільки загинуло людей, молодих, повних енергії і сил.Я так люблю свого брата Іванка і боюся за нього.Перед моїми очима все немов поплило.Ось ми разом з Іванком перестрибуємо через вогонь на Івана -Купала.
А ось ми зриваємо польові ромашки.А далі , як у мареві ,я бачу його у вишиваній сорочці, такого високого ,стрункого, усміхненого.А ось він танцює, легко мов пір'їнка.Всі дівчата хочуть з ним танцювати, а особливо Марічка.
Та мені знову пригадався сон.Ой!Щоб я не спізнилася, щоб таке не сталося.Ні!Щось потрібно робити.Але що саме?Я не хочу, щоб Іванка забрали на війну.Я не хочу , щоб він убивав і щоб його вбили...Я не хочу жити в країні ,де вбивають ,де стріляють...Я це скажу всім .І вам ,пане президенте!
І моя рука уже потягнулася до аркуша паперу на столі і тремтячою рукою я написала:
Пане президенте!
Я хочу жити в мирній країні, де не чути, як стріляють ,де не вбивають.
Я так боюся втратити свого брата.Я надіюся ,що мене підтримають всі матері, жінки, дівчата.Адже немає більшого лихоліття , ніж війна.Я вас благаю!Зробіть все, що від вас залежить, щоб жити в мирі...
Мої думки плуталися,а уста мимоволі почали шептати молитву.О,мати Божа,допоможи, укрий всіх нас своїм омофором.Відведи від нас біду.Ти , тільки ти,Матінко Божа ,зможеш нам допомогти.Ти стільки перестраждала, бачачи смерть свого сина.І мені немов би зверху хтось прошептав такі рядки:
О,Мати Божа, Діво пресвята!
Які страждання ти переносила,
Коли розлючена жидівськая юрба
Вела на страту Йсуса, твого сина?
Страждання ці великії, глибокі,
І рани не загоються повік,
Допоки на Землі ще є жорстокість,
Допоки чинять люди всякий гріх!
Отже, ми не повинні грішити!Треба бути добрими, чуйними, милосердними і все зміниться...І кожний повинен розпочати із себе.Ось в якій країні я хотіла б жити!І немов би після якогось відкриття , я побігла до татової майстерні.Там Іванко і тато змайстрували човна.Побачивши їхнє творіння, я вимовила:
-Ми ,ми попливемо у мирне майбутнє, якщо ...якщо не будем грішити!
І я міцно обняла їх обох.
ID:
675888
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.07.2016 17:59:28
© дата внесення змiн: 03.07.2016 18:01:18
автор: Haluna2
Вкажіть причину вашої скарги
|