Вступ
Мені немає музи, до якої
би ся звернув бундючно попервах,
того на виправдання, що я тут накоїв.
Тому, чительнику, з великим непокoєм
звертаюся до милих бідолах,
які знайдуть серед моїх бомаг
сей папірець, напевне віртуальний.
Ім'ям пошани гідного Христа
оборонивши занечищені уста,
заправимо історію моральну,
в якій немає ні хвоста ні голови
хіба лише середина сердита.
То слухайте будь ласка, бітте дрітте,
що настогнав я тут і наревів, -
1.
Ніч
Сузи
кидає
сонцю в наділ.
Сиплеться в ясла
світло соломою.
Тінь Персеполя на схід
всохла, й божисте склепіння,
начебто озеро сніжную
воду ховає у морок на спід, -
небо до ночі нової ховає
тишу. Роса висихає на камені
сірому царського замку, де промінь уста
палко притулює, наче дитину цілує.
В небі лишилась єдина незрушна лампадою
зірка ранкова світити, єдино пристойна царю.
Спокій розвалює скибами - плугом своїм балакучим
місто, на свято збираючись; вже до палацу рушають
багатирі колісницями, бідні ж посунули пішки,
місячи землю ногами, ніби вчиняючи тісто.
Йде,
суне,
тягнеться
ріжний народ:
разом чи поряд
хлопці з дівчатами,
елін, вірменин і перс,
согди та македоняни,
старчики, злодії, воїни,
бондар і римар, гончар і коваль.
В чорних хламидах ступають волхви,
бігають діти в костюмах адама,
разом з повіями лізуть розпусники,
батько з синком пробиває юрбу, -
всі поспішають побачити, як проїжджає
царська процесія шляхом од храму до гульбища.
Кожен плекає надію, що хвіст ухопити фортуни
вдасться напевне йому, ну хоча би монетку свячену,
щоби носити на шворці, про царське весілля на згадку.
Він
тільки
м'ясище,
місиво тіл.
Бачить не може
глибше за явища
шкіру, мальований прах.
Онде вже скачуть; вужака
війська, збиваючи кільцями
порох, звивається шляхом сюди.
Ревом трембіт потрясаючи небо,
мідних котлів потрясаючи грохотом
землю, ступає неначебто мідний гігант
кидає брили на кожному кроці тяжкому.
Дюжину статуй божественних тягнуть священники,
чортову дюжину - цар поміж ними тринадцятий - ні -
перший хитається бовдур його, а за ним вже порядком
Енкі, Мардук і Кібела, а з ними Іштар; та Аммона,
батька небесного, що з головою барана, проносять.
Ось
військо
грюкає
лезом об щит.
Голосом грому
крик виривається:
кінь білосніжний летить,
наче пегас обезкрилений.
Той, хто сидить у сідлі, має лук
і безупинно у небо стріляє
високо так, що назад повернутися
стрілам дозволить нечуваний досі політ
року наступного в день той же само весняний,
царського шлюбу, а також злопам'ятний Аттіса
смертю жахливою. Аттіс, розіп'ятий іклами,
нині в престольному вершнику знову знаходить життя.
Серце державне поквапливо скаче назустріч Роксані,
сяє вінець золотий на чолі многомудрім привідці
і заникає за брамами сірокамінного замку.
Там
диво
діється:
гнуться столи,
наїдків повні,
віку неначебто
злата повернено час,
ніби чим більше з'їдають -
страв залишається більше там.
Ноги пірнають у пух килимів,
шовком іскристим сповито колони,
стіни, заховані за гобеленами,
і на долоню не кажуть каміння сіряк.
Тільки на вході крилаті бики на сторожі
стежать суворо й похмуро, як гості, співаючи,
небу вихлюпують чару вина золотого, на знак
щастя й любові прохання, а доблесть - то справа людини.
Всі тут герої, що разом по пеклу з мечами гуляли -
кожному цар, наче брату, одламує хліба шматочок.
День
світло
родиться.
Низка перлин -
хмари на грудях
неба пречистого
тануть, і космос завмер
в миті одній досконалій,
славній, жахливій гармонії
світу з народів вогненним стовпом.
Мова кохання єднає сильніше
меду, що знесений мови робочими
бджолами, тобто словами. Молодша сестра
Хаосу, неба дружина, живущого мати
нині вінчається з Олександром, і парою
стануть вони - олімпієць земний та приборкана честь,
брама відкрита кохання, довговолосе багаття.
Разом вони споглядатимуть всю ойкумену підвладну -
поки що ж різно сидять і чекають на півня спокуси.
ID:
665120
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 10.05.2016 23:40:39
© дата внесення змiн: 10.05.2016 23:40:39
автор: dydd_panas
Вкажіть причину вашої скарги
|
