Проникла кров’ю й морем сліз земля,
Зсивіла мати сина дожидає…
Нема дзвінків, ні вісточки нема…
То син в бою свободу здобуває…
Невістка вдома спить собі сама…
Під серцем на життя дитя його чекає…
В руках лиш фото, - більшого нема…
Ні день без нього в думці не минає…
Гарматів звуки линуть іздалля,
За обрій сонце промінь свій ховає…
Та чутно постріл градів у полях…
За сорок метрів HOSTEL догорає.
З кишені друга тягне телефон,
Додому знову номер набирає…
Один гудок із трубки… і вона...
Його своїм коханим називає…
Різкий удар...пропала мережа,
Вона надій своїх не покидає…
Та пустота…німа…страшна…
-Що сталося?!!! Кричить…До господа волає…
Пів ночі плаче…Й тут, нізвідкіля
У двері грюкіт… страхом пробирає…
Серденько чує лихо…Ой біда…
Тривожно горю двері відчиняє…
"Пробач, що пізно, звістка в нас страшна...
Твій чоловік… "
Застигла…впала…була ледь жива,
Що дальше було? Біль вогнем палає…
Прийшла до тями…з боку медсестра
Бере маля й на груди їй вкладає…
Крізь шибку промінь сонця загляда…,
То він з небес їх міцно обіймає…