Вона застигла серед плям старих світлин
І непорушно проводжала потяг.
Ще долі безнадійних трьох хвилин
І знов :«Привіт!», - на телефонних дротах.
Іще не зник солодкий присмак на губах,
Ще не розвіявсь слід одеколону.
І дотик рідний й досі на руках,
І відчуття, неначе вистрибнеш з вагону.
А я прискіпливо дивитимуся вслід,
Щоб не забути кароокий погляд.
Зі мною плаче мокрий небозвід -
Від тебе ж залишився тільки спогад.
І рушив потяг, йду уздовж перону,
Не оглядаюсь більше, бо ж болить.
І чути звук протяжний вітрогону,
І як близький позаду хтось біжить.
