На смітнику круки й вор́они галасують
Снують коти полюючи мишв́у й щурів
Собачі зграї повноправно хазяйнують
яко’сь і я туди , напро́весні забрів.
Зловонний смо̕рід навкруги гіркий пекучий
в'їдався в очі, дряпав горло, бив у ніс
А сизий дим все проникаючий, ядучий
накрив окіл серпанком димових завіс.
І тут , і там довбуться в свіжих купах сміття
старі, малі, та обездолені, й бомжі
На дно загнало їх жахливе лихоліття,
у безнадію на цій про̕клятій межі.
У нетрях бруду їхній побут , їхня хижа
Облу̕дне марево таких жаданих мрій.
Такий – сякий заробок, одежина, їжа
І крах нездійсненних, омріяних надій.
На смітєзвалищі людино схожі тіні
Дивлюся й бачу. Та не віриться мені
що в нашій любій , незалежній Україні
людський непотріб, на самісінькому дні.
Одноманітне, нице, сіре існування
Від того стогне покалічена душа.
Бо звідси видертись – то марні намагання.
Тому розрада їм – вино та анаша.
Одні на звалищі перебирають сміття
другі у наймах за кордоном по світах
Бо в Україні хазяйнує безробіття.
від того розпач безнадії, гнів та жах!
А владарям одне. Лиш язиком плескати
Брехать навчилися вони за ці роки
Їм головне, безкарно, й далі грабувати,
щоб українців, всіх, загнать на смітники.