Хто звів твої коліна в одну точку,
Що ти навприсядки зайшов в вагон,
Але ти не каліка, і не просиш тітку,
Повис на поручні. Дивлюся осторонь.
Напевно, це були гормони,
В очах розлився океан,
Я здавлювала нігті у долонях,
А він пакетик у руці тримав.
Спокійний, тихий і байдужий
Ну хто я, щоб його жаліть?
І що йому раптова моя туга,
Печаль, що переходить в гнів?
Усе це – дріб’язок моїх емоцій,
А він в костюмі і пакетиком в руці,
Стоїть буденно без своїх емоцій,
Стоїть, бо має право бути як усі…
12.04.2016